Вовчик рився у південній половині кола, причому докладав зусиль, тож уже половина його тіла була в норі, хвіст безладно тремтів, а пісок безперервно вилітав з-під його лап. Невдовзі Вовчик виліз із нори й, охопивши передніми лапами купу піску, посунув її назад. Усе тіло малого було в землі, він кинув на Ченя погляд, сповнений дикості й афекту, — здавалося, ніби він викопує клад, оскільки крізь його збудження проступали жадоба й поспіх.
Що ж він, врешті-решт, хотів зробити? Може, хотів викопати свій дерев'яний кілок і побігти в холодок? Ні, він рив не там. Вовчик рив зовсім не під кілком, до того ж той був закопаний достатньо глибоко, і малому довелося б вирити глибоченький рівчак, щоб його витягти. Вовчик рився в південній частині кола, спиною до дерев'яного кілка і чітко з півночі на південь, прямо назустріч сонячному промінню. Чень у душі і злякався, і зрадів, в одну мить зрозумівши наміри малого.
Вовчик знову розрихлив чимало піску в норі, при цьому він мав захеканий і дуже заклопотаний вигляд, потім знову заліз у нору й почав викидати звідти землю. Очі Вовчика незвично хитро блищали. Він зовсім не мав часу звертати увагу на Ченя. Той же, спостерігаючи за ним, врешті-решт не витримав і стиха сказав до нього: «Вовчику, тихіше рийся, будь обережним, щоб не зламати пазурі». Вовчик покосився на нього і примружив очі, ніби сміючись. Схоже було на те, що він дуже пишається своєю поведінкою.
Пісок, виритий з нори, був сируватим, тож і набагато прохолоднішим, ніж зовнішній. Чень Чжень узяв у долоню трохи піску і стис його — він дійсно був мокрим і прохолодним. Чень подумав, що Вовчик і справді розумний, адже це він риє собі прохолодну печеру, яка б захистила його і від сонця, і від людей, і від небезпеки. Ніякої помилки тут не було — Вовчик думав саме про те, що в норі прохолодно і є тінь, орієнтація нори також була обрана правильно — вхід до неї був із півночі, а хід ішов на південь, тож сонячне проміння не могло б дістатися в середину, і навіть уже коли Вовчик рив її, більша половина його тіла, що опинялася при цьому в середині, вже не потрапляла під палючі промені сонця.
Чим глибше під землю рив Вовчик, тим слабшим ставало там світло. Він, очевидно, скуштував радість перебування в холодку і почав наближатися до задуманої мети. Тінь, тінь, її найбільше полюбляють вовки, адже вона означає прохолоду, безпеку і щастя! Надалі він уже не буде зазнавати тих жахливих загроз і атак, на які наражаються велика худоба, великі коні й великі люди. Чим глибше він рив, тим скаженіше він радів, аж, здавалося, вже не міг стулити свою пащу від щастя. Минуло ще двадцять хвилин і назовні залишився тільки пухнастий вовчий хвіст, що радісно тремтів, а все тіло Вовчика вже сховалося в темній і прохолодній печері.
Чень Чжень ще раз був уражений надзвичайною мудрістю і здатністю до виживання Вовчика. Він згадав приказку: «Дракон народжує дракона, фенікс — фенікса, а діти пацюка обов’язково уміють рити нори». Щури справді вміють рити нори, але вони принаймні бачили в дитинстві, як це роблять великі щури або їхні матусі. Однак це мале вовченя було відняте від матері, поки йому не розкрилися очі, де ж воно могло бачити, як великі вовки риють нори? При цьому собаки, які згодом його оточували, не могли навчити його цього, адже вони — вже одомашнені тварини, які цього не вміють робити. Тоді хто ж навчив Вовчика рити нору? Та ще й так, щоб її орієнтація й напрямок були такими точними, а відстань — якраз такою, як треба. Адже якби відстань від дерев’яного кілка була більшою, то залізний ланцюг обмежував би дальність нори по горизонталі на свою довжину. Однак Вовчик обрав для нори місце якраз посередині між дерев’яним кілком і краєм вовчого кола, тож він міг залізти туди, затягнувши з собою половину ланцюга. Хто ж його цього навчив? А така здатність орієнтуватися, можливо, недоступна навіть великим степовим вовкам, як же він самостійно зміг усе розрахувати?
Чень у душі аж злякався: як це мале вовченя, якому тільки трохи більше трьох місяців, раптом змогло, при тому, що в нього не було прикладу батьків, самостійно розв’язати таку важливу для його життя проблему? Він справді розумніший за собаку, та навіть і за людину. Невже здібності, даровані вовкам від природи, аж такі потужні? Зі своїх спостережень Чень зробив висновок: спадок — це тільки основа, а коефіцієнт розумових здібностей Вовчика ще потужніший. Адже навіть він, доросла освічена людина, півдня вештався під пекучим сонцем і не додумався вирити малому навскісний хід під землею, який би захистив його від сонця та інших негод! Тож розумній сучасній людині довелося, кліпаючи, мов дурепі, очима, засвоювати надзвичайно складний урок виживання, поданий йому вовченям. Чень Чжень не припиняв зітхати, визнаючи, що мудрість Вовчика дійсно набагато перевершує його власну. Він повинен був покірно прийняти кинуту йому Вовчиком насмішку. Не дивно, що коли Чень із ним грається, то з боку Вовчика відчувається якесь незрозуміле почуття «рівності». Цієї миті Чень узагалі відчував, що малий його майже зневажає. У непокірливому погляді Вовчика завжди містилося щось таке, що лякало Ченя. Малий ніби казав: «Ти не дуже вихваляйся, ось почекай, я ще виросту!» І Чень Чжень дедалі більше переживав: а як буде ставитися до нього Вовчик, коли виросте?