Однак у душі Чень усе-таки радів. Сівши на коліна, він спостерігав за діями малого і дедалі більше відчував, що він оце не вигодовує маленьку тваринку, а утримує собі маленького вчителя, вартого поваги і пошани. Він вірив, що Вовчик може його навчити й інших речей: сміливості, мудрості, упертості, витривалості, любові до життя, вічного занепокоєння, вічної непокори, зневаги до суворих і несприятливих обставин, завдяки чому може ствердитись потужна особистість. Потайки він думав, що якби китайці, крім дракона-тотема, мали б іще й вовка-тотема, було б дуже добре. Хіба вони зазнали тоді так багато принижень від варварських країн? І хіба їм довелося б тоді переживати про те, чи зможе китайська нація здійснити велике відродження і досягти демократії, свободи й заможності?
Вовчик, настовбурчивши хвоста, працював дуже імпульсивно. Здавалося, що чим глибше він риє, тим більше відчуває прохолоду й задоволення, ніби він почув той запах землі й темряви, який найперше зустрів його при народженні. Чень відчув, що Вовчик не тільки хоче вирити собі прохолодну й захисну нору, але й ніби хоче викопати прекрасні спогади про своє дитинство, докопатися до своєї рідної мами, братиків і сестричок. Він спробував уявити вираз на морді Вовчика, коли той риється в норі; напевне, він був дуже складним, адже в ньому змішалися почуття радості, надії, віри в удачу й горя…
Очі Ченя навіть зволожилися, а в серці скипіли докори сумління. Він чим далі, тим сильніше прив’язувався до Вовчика, однак при цьому він був убивцею, який зруйнував цю вільну й радісну вовчу родину. Якби не його наміри, то вовченята з цього лігва давно б уже ходили скрізь на полювання зі своїм татом і мамою. Чень припускав, що таке видатне вовченя має бути сином того білого ватажка — князя усіх вовків Орхонського степу. Після тривалого гартування в боях під керівництвом вовчої зграї у майбутньому він навіть міг би стати князем нового покоління. Однак, на жаль, чудові перспективи цих вовченят були вщент зруйновані прибульцем-ханьцем, який з’явився тут з-за тисячу лі.
Вовчик нарешті дорився до межі — довжина його залізного ланцюга вже не давала йому змоги ритися далі. Чень також не збирався подовжувати йому ланцюг, адже пісок у цьому місці був дуже розсипчастим і «дахом» його печери був лише прошарок переплетеного трав’яного коріння, тож при більшій глибині печери якийсь кінь або корова, ненароком наступивши на її «дах», могли заживо поховати в ній Вовчика. Гранична радість Вовчика від риття печери раптом була перервана, і він так розізлився, що аж заскавучав, виліз назовні й почав щодуху смикати за ланцюг. Ошийник при цьому затягнувся на його шиї й рана заболіла так, що він аж розкрив пащу, щоб ковтнути прохолодного повітря, однак не схотів зупинитися, й продовжував смикати за ланцюг, аж поки в нього стало сил. Тоді він розтягнувся на щойно виритій купі землі, важко дихаючи, й трохи перепочив. Коли він згодом повернув свою голову в напрямку нори, щось там розглядаючи, Чень гадав, чи зможе цей малий утнути ще якусь нову витівку.
Щойно дихання Вовчика заспокоїлося, як він знову з головою занурився під землю. Невдовзі з нори знову почав вилітати пісок. Чень, знову ошелешений, поспішив лягти на живіт і підповз до печери, щоб зазирнути в середину. Він побачив, що малий почав ритися по боках нори, тобто він раптом зрозумів, що потрібно облишити глибину, а збільшувати ширину печери по горизонталі. Отже, оскільки він не дорився до своїх мами, братиків і сестричок, йому залишалося тільки вирити собі широку спальню, в якій би він міг повністю поміститися, і в якій міг би безпечно відпочивати, випроставшись на весь свій зріст. Чень заціпеніло сів, не наважуючись вірити тому, що Вовчик дійсно може прорахувати увесь процес влаштування нори — від вибору орієнтації нори, до риття ходу й визначення розмірів тіла, який від задумки й до реалізації виявиться успішним і обійдеться без повторної роботи чи зайвих витрат. Чень Чжень дійсно ніяк не міг збагнути, звідки ж, нарешті, береться така талановитість у вовків? Але можливо якраз через це, через постійну «неможливість зрозуміти» з боку людства, степовики з давнини й до сьогодення зводили вовка на місце свого «тотема».