Рівчак у кам’яній породі нагорі схилу також ставав дедалі масштабнішим. Звичайні могили в монгольському степу, варто лише вкопнути тонкий верхній шар кам’янисто-піщаного дерну на один-два чи, в середині складаються з кам’яних глиб, кам’яних плит чи кам’яних уламків. Для того щоб їх вийняти з гори, не потрібні молотки, свердла чи вибухівка, це можна зробити за допомогою ломика. Коли семеро-восьмеро будівельників викочували з печери назовні каміння, на зеленому схилі з’являлися три-чотири величезні купи яскраво-жовтого кольору, ніби кам’яні надгробки.
Через декілька днів будівельні роботи розгорнулися з усією широтою, тож на нове пасовище в’їхали на возах з гумовими колесами іще більше двадцятьох будівельників. Вози майоріли червоним і зеленим — це кидався в вічі простацький скарб, яким вони були завантажені. Дехто з будівельників привіз із собою жінок і дітей, які тримали в оберемках домашніх гусей, привезених, очевидно, із північного заходу, тож скидалося на те, що вони збираються тут оселитися, закорінитися в степу й облаштуватися по-старому на новому місці. Ян Ке поділився з Ченем болем у душі на те, що таке прекрасне природне пасовище незабаром перетвориться на загрузле по коліна в бруді село, що бувають у хліборобських районах на північному сході Китаю, а такі рідкісні лебедині озера стануть звичайними ставками для свійських птахів. Чень, скривившись, відповів йому на це:
— Для націй з надміром населення виживання стає найпершою справою, у них просто немає зайвих калорій, щоб годувати клітини, які відповідають за мистецтво.
Пізніше Ян Ке розпитав і дізнався, що ці кілька партій заробітчан здебільшого походять із рідних місць Бао Шуньґуя, який дуже старався перевезти звідти в степ ледь не половину селища.
А ще за декілька днів Ян Ке помітив, як перед землянками кількох робітників їхні рідні копають землю, тож незабаром з’явився город у десяток з гаком му, оточений чотирма глибокими рівчаками, а на ньому — різноманітні овочі — капуста качанна й пекінська, редька й редиска, коріандр, огірки, зелена цибуля, часник тощо. Побачивши це, молоді інтелігенти з усієї бригади почали по черзі ходити туди й замовляти собі такі рідкісні в степу овочі, до яких звикли в своїх китайських родинах.
Звивисті дороги в степу, природно прокладені возами, що їх тягали воли, вирівнялися під гумовими колесами тракторів, що вперто пихкали на них, коли приїжджали забирати овечу вовну й привозили сюди родичів службовців Комітету пасовища збирати рештки вовни, мигдаль, викопувати коріння лікарських рослин чи зрізати цибулю-порей. Тож щойно була відкрита ця рідкісна улоговина, як сюди почався хаотичний приток людей з хліборобських районів і в глибині степу раптом скрізь зачулася китайська мова монгольського зразка з північно-східною вимовою. Чень Чжень сказав Яну Ке, що хліборобська цивілізація ханьців двісті-триста років тому повністю асимілювала маньчжурів династії Цін тому, що рідні землі останніх — три провінції на сході країни, мають широкі й глибокі чорноземи, тож вони змогли «пустити коріння» в хліборобській цивілізації, яка їх увібрала. У тому випадку асиміляція не становила великої проблеми. Але якщо ханьська культура асимілює тонкий монгольський степ, то вона вбере в себе «жовту біду».
Бао Шуньґуй днями стирчав на будівельному майданчику. Він уже чітко зрозумів усі перспективи розвитку нового пасовища і збирався наступного року перетягнути сюди всі чотири бригади, зробивши це місце спільним літнім пасовищем для всіх бригад свого скотарського підприємства. Так було б зручно звільнити ті декілька клаптиків чорної землі, яка раніше була в межах цього підприємства, і розвивати на них сільське господарство. Тоді підприємство зможе давати і зерно, і м’ясо, а в нього з’являться ресурси, щоб перевезти на цей благодатний клаптик землі ще більше своїх родичів і друзів з батьківщини та влаштувати тут хліборобсько-скотарське підприємство «імені Бао». Попри те, що Бао Шуньґуй поставив дуже жорсткі умови щодо поступу будівельного процесу, будівельники на це не скаржилися.