Проте щойно він знову сів на повсть, як зі схилу неподалік донісся довгий і пронизливий вовчий вий: «Ау-ау-ау-ау…» Кінцевий звук тягнувся довго-довго, тремтячи й перериваючись на короткі паузи. Тембр вовчих голосів був чистим, сила — повною, вони мали звучність і гостроту, що пробирали до кісток. Ще не встигло завмерти це тремтяче закінчення звуку, як із трьох боків південно-східних гір долинула тиха луна, повільно коливаючись в ущелинах, над улоговиною, луками й озером; до неї втерся ще шелест очеретяного листя, що його ворушив легкий вітерець, і таким чином тихі й моторошні звуки вовчих голосів, очеретяного листя й вітру хвиля за хвилею зливалися в один акорд. Тональність акорду ставала дедалі мінорнішою й відносила думки Ченя до далекого й глухого Сибіру.
Він уже давно не чув північної пісні степових вовків глибокої холодної ночі. Він мимоволі затремтів від холоду й щільніше закутався в плащ, однак все одно відчував той холодний звук, що ніби виходив з тріщини в крижині, проникав крізь його плащ, крізь шкіру й м’язи, і, починаючи з тім’я, проходив по хребту аж до куприка. Чень витягнув руку й загріб під плащ Хуанхуана, щоб відчути хоч трохи тепла.
Щойно завершилася довга й похмура увертюра, як декілька великих вовків високими голосами затягли свою чоловічу пісню. Цього разу їхнє виття відразу ж викликало бурхливий собачий гавкіт по всіх таборах бригади. Великі й малі собаки Ченя також усі кинулися в північно-західному напрямку, стали поза лінією, що оточувала отару, й уривчасто, але скажено завили. Ерлан зі скаженим риком помчав у напрямку вовчого вию першим, однак невдовзі, боячись, що вовки можуть піти в обхід, він відступив наперед отари, продовжуючи рикати й гавкати. По всьому табору, який довгою змією розтягнувся вздовж гірських схилів улоговини, спалахнули електричні ліхтарики, а більше ста собак усієї бригади гарчали аж цілих півгодини, поки поступово заспокоїлись.
Чим темнішою ставала ніч, тим міцнішав холод. Коли припинився собачий гавкіт, у степу знову стало так тихо, що можна було почути шелест очеретяного листя. Невдовзі той самий вовк-заводій знову затягнув свою «пісню», після чого з великих гір на півночі, півдні й заході донеслося ще більше вовчих голосів, вони ніби оточили табір з трьох боків величезною й щільною звуковою стіною. Тепер уже вони задавили собачий гавкіт. Це ще більше збурило собак, які продовжували буянити. У всіх юртах жінки, які були на нічному чергуванні, повмикали ліхтарики й спрямували їхнє світло в напрямку вовків, голосно атукаючи при цьому: «А-ту-у-х… У-ту-у-х… І-ті-і-х…» їхні пронизливі голоси накочувалися хвилями й зливалися в одну, що тиснула на вовчу зграю. Напевне, всі голосисті співаки в степу натренували свої вміння саме під час нічних чергувань, відлякуючи вовків.
Усі великі й люті собаки з кожної родини під прикриттям своїх господарів лютували ще сильніше. Їхній гавкіт, виття і рик, загрозливі й викличні голоси перемішувалися в такий ґвалт, що вже неможливо було розрізнити звуків військового барабану. Ситуація виглядала велично й приголомшливо, ніби наближався ще один вирішальний бій, і всі великі, мисливські й люті собаки були готові щомиті кинутися на поле бою.
Чень Чжень також, витягнувши шию, горлав, як міг, однак порівняно зі степовими жінками й собаками він видавався собі телям, і його слабкий голос був дуже швидко поглинутий ніччю, заповненою їхніми високими й пронизливими голосами.
У степу вже давно не було такої масштабної захисної війни, яку вели голосами й електричним світлом. Юрти на новому пасовищі розташовувалися дуже щільно, через що ця контратака скотарів виглядала більш концентрованою й агресивною, ніж то було на старому місці, й створювала в тихому степу одноманітної ночі напружену атмосферу бойового збудження. Чень Чжень прийшов у захват: він подумав, що якби в степу не було вовків, степовики, напевне, перетворилися б на духовно бляклу й недорікувату націю, а наслідки цього неодмінно відбилися б на Середній рівнині — адже тоді китайцям не довелося б либонь будувати Великий мур, а самі б вони теж давно й остаточно зникли у дрібних хвилях мертвої води внутрішнього застою, коли немає зовнішніх ворогів.
Вовче виття дуже швидко було дотиснуте. Тож розташування табору, як його обрали Улзій і Старий Біліґ, очевидно, мало величезну реальну вигоду — табір був укріплений, і вовкам ніяк було атакувати.