Чень Чжень певний час думав, що ці люті на вигляд і затяті вовки в душі насправді є м’якими й тендітними. Проте після двох років спілкування з вовками, особливо за ці останні півроку, Чень Чжень поступово відмовився від такої думки. Адже твердокостні, твердосерді і тим більше непоступливі у своїй долі степові вовки — всі до одного, навіть самиці, є залізними воїнами, вони ніколи не відступають у кривавих битвах і не схиляють голови навіть у момент смерті. У вовчому словнику абсолютно немає слова «м’якість», навіть коли вовчиця втрачає цуценят або вовк отримує поранення, наприклад, утрачає лапу, то той тимчасовий біль тільки підштовхує їх шукати можливості для відплати, робить їх ще скаженішими. Чень Чжень дедалі більше переконувався в цьому, утримуючи вже декілька місяців Вовчика. Він ніколи не спостерігав у малого м’якості чи пригнічення, крім часів звичайної втоми; очі Вовчика завжди блищали, він був бадьорим, жвавим і охочим до руху. Навіть після того випадку, коли конопаси хотіли зламати йому шию й позбавити життя, через деякий час Вовчик знову став життєрадісним і войовничим.
Послухавши ще трохи вовче виття, Чень дуже чітко відчув у ньому якусь безумну загрозу. Однак чому вовкам знадобився саме цей плач, щоб погрожувати людям і худобі? Останнім часом вовків не спостигали стихійні лиха чи атаки людей, тож у них нібито й не було причин для гірких ридань. Може, й справді, як кажуть деякі скотарі, цей вовчий плач спеціально призначений для того, щоб у людей і худоби мурашки по тілу побігли і вони так налякалися, що волосся в них піднялося й вони навіть без бою визнали свою поразку? Може, степові вовки знають ту закономірність, що армія, сповнена гіркоти й справедливого обурення, завжди переможе? Або ідею стратегії психологічного залякування? Однак, хоча ця теорія й містить певну долю істини, вона не пояснює, чому вовки використовують той самий плач і для того, щоб кликати один одного, і коли шукають партнерів та друзів, організовують битви, повідомляють далеких родичів і друзів про ситуацію з полюванням, закликають родичів на облаву чи на розподіл здобичі? Це, очевидно, не стосується психологічної війни.
Тож з якої, врешті-решт, причини степові вовки вдаються до такого плачу? Думка Ченя, мов свердло, буравила все глибше це питання. Він думав, що хоча стійкі й безшабашні вовки теж мають прикрі моменти, однак вони ж не можуть «плакати» постійно — у будь-який час, у будь-якому місці, від горя, гніву і радості? «Плач» не може бути базовою нотою вовчого характеру.
Після половини ночі вовчого вию й собачого гавкоту, в голові Ченя прояснювалося, він увесь час порівнював і зіставляв ключі для розкриття таємниці. Він раптом усвідомив, що відповідь, напевне, у відмінності між вовчим виттям і собачим гавкотом. Повторно порівнявши виття і гавкіт, Чень помітив, що собаки завжди гавкають коротко, а вовки виють довго. А ефект від цих двох способів видавати звуки виходить різний: довге вовче виття поширюється значно далі, ніж коротке собаче гавкання, тож собачі голоси, які долинали з північних юрт, вчувалися набагато гірше, ніж вовче виття з того ж боку. Більше того, Чень навіть міг вловити голоси вовків, що йшли з глибини великих гір на сході, але собачі голоси з такої далекої відстані вже не долинали.
Чень Чжень поступово починав розуміти, що вовки, напевне, тому завжди вдаються до свого моторошного плачу, що за тисячі років природної еволюції вони поступово помітили, яким довгим і тягучим він може бути і як далеко може розноситися по степу, не втрачаючи чіткості. Це — те саме, що правило «слухати флейту ді зблизька, а флейту сяо — здалеку»: адже короткі й дзвінкі звуки флейти ді насправді не можуть долинути так далеко, як протяжні звуки флейти сяо. У давнину кіннотники в степу користувалися гасловими ріжками, що мали якраз довгий і низький звук, а дзвони в храмах також славилися здатністю бути чутними якнайдалі.
Степові вовки — майстри завдавати ударів після довгої дороги, розсіюватися задля розвідки й збиратися заради атаки. Крім того, вовки — типові представники тварин, які проводять атаки, збираючись кількома зграями, а межі, в яких вони проводять свої полювання й війни, надзвичайно широкі. Тож, аби було зручно здійснювати зв’язок на далекій відстані й вести гуртові війни, вовчі зграї й обрали ці зв’язкові сигнали, найбільш прогресивні в степу. У жорстокій боротьбі найбільше важить реальний ефект, а те, чи буде це плач чи сміх, буде він гарним на слух чи ні — це вовків не обходило. Потужна армія потребує прогресивних методів зв’язку, і навпаки — прогресивні методи зв’язку можуть зробити армію ще потужнішою. У давнину вовчі зграї, напевне, завдяки своєму найбільш прогресивному вию великою мірою підвищили свою боєздатність і стали найбільш потужною військовою силою в степу, крім людини, навіть поступово витіснили звідси більших від себе на зріст тварин-одинаків, таких як тигри, леопарди й ведмеді.