Чень Чжень також подумав, що однією з причин того, чому собаки підкорилися людині й стали свійськими, є, можливо, те, що в давніх собачих зграй засоби зв’язку були відсталими, тож їх перемогли вовчі зграї і їм нічого не залишалося, як прийти під двері людини й стати залежними від неї, шукаючи тут захисту. А незалежний і зухвалий характер вовків сформувався на основі їхніх надпотужних здібностей. Так і в людей — нація, яка має абиякі здібності й не має характеру, тим більше прагне до волі й незалежності, проте демократія, заможність і потужність для неї — це лише порожні мрії, Чень Чжень не міг стриматися, щоб не зітхнути в душі: вовки, які мають високу майстерність, є також і сміливцями, і чим сміливіші вони, тим вищою є їхня майстерність. Степові вовки безмежно відкриті до настанов і навчання з боку людини. Однак схоже, що степова кіннота, яка колись перетнула увесь континент, щодо методів зв’язку взяла підказку в вовків — тож скількох степових вершників скликав довгий звук сигнального ріжка на поле бою і скільки битв він просигналізував?
Вовче виття поступово стихло. Але раптом з отари позаду юрти долинуло інше, якось по-дитячому ніжне вовче виття. Чень Чжень спочатку перестрашився — невже вовки все-таки зайшли в тил отарі? Ерлан на чолі всіх собак, сердито гиркаючи, кинувся туди. Чень Чжень підскочив, схопив аркан й електричний ліхтарик та побіг за ними. Коли він вибіг на майданчик перед юртою, він побачив, що Ерлан і всі собаки, оточивши Вовчикове коло, здивовано й з острахом гарчать на вовченя.
У світлі ліхтарика Чень Чжень побачив, що Вовчик сидить біля дерев’яного кілка, задерши ніс угору, і протяжно виє на небо — отже, виявилося, що це дивне виття линуло з Вовчикового горла! Значить, Вовчик уміє вити по-вовчому? Це вперше Чень чув його виття. Раніше він вважав, що Вовчик зможе вити, тільки коли стане справжнім великим вовком. Він і подумати не міг, що це чотиримісячне цуценя однієї ночі раптом видасть вовче «ау-ау», причому його рухи й звуки будуть такі ж, як у справжнього дикого вовка. Чень був у такому захопленні, що хотів міцно притиснути до себе малого й розцілувати його. Однак він не хотів переривати його радість від першої власної пісні, а також сам хотів з максимально близької відстані насолодитися піснею свого вихованця. Чень Чжень був ще більш схвильованим, ніж молодий батько, якого вперше дитина назвала татом. Він не втримався і злегка погладив Вовчика по спині, той радісно лизнув його за руку й продовжив свій спів.
Собаки перебували в замішанні, не знаючи, чи загризти його, чи тільки зупинити. У фронті сторожових собак, єдиних проти спільного ворога, раптом виник ворожий голос, і це на певний час спантеличило собак усієї групи. Сусідські собаки з родини Ґомбо також раптом перестали гавкати, а декотрі з них навіть прибігли до юрти хлопців з’ясувати, що відбувається, готові щомиті кинутися на допомогу. І тільки Ерлан радісно увійшов у вовче коло й лизнув Вовчика за голову, а потім розтягнувся поряд із ним, дослухаючись до його виття. Хуанхуан і Еле дивились на Вовчика ненависно, адже цієї миті своїм, хоч іще й по-дитячому ніжним, виттям Вовчик з головою видав свій статус, незрозумілий протягом кількох місяців життя серед собак: він — не собака, а вовк, який нічим не відрізняється від тих диких вовків, що ведуть голосові війни із собачими зграями. Однак спостерігаючи за тим, як господар із радісною посмішкою дивиться на Вовчика й гладить його, Хуанхуан та Еле, хоч і сердилися, не наважувалися відкрито виступати. Сусідські собаки, побачивши цю картину мирного співіснування людей, собак і вовків, спочатку не могли розібрати, перед ними вовк чи собака, тому, скрутивши голови, підозріло оглядали цю дивну істоту, після чого поверталися до себе додому.
Чень Чжень, присівши біля Вовчика, слухав його протяжне виття і ретельно спостерігав за його рухами. Він помітив, що як тільки Вовчик починав завивати, то відразу задирав угору свій ніс, щоб його чорний кінчик указував просто в небо. Чень насолоджувався м’яким, протяжним і рівним голосом Вовчика, уявляючи при цьому, як при місячному світлі маленький дельфін під водою своїм довгим носом злегка торкнувся спокійної морської поверхні й по ній від цього розійшлися рівними колами хвилі. Чень раптом зрозумів, що вовки задирають до неба свій ніс, коли виють, також для того, щоб звук розходився якнайдалі навсібіч. Адже тільки якщо кінчик носа буде піднятий рівно вгору, звукові хвилі під час виття будуть розходитися рівномірно, і тільки тоді в розсіяних по всьому степу юртах зможуть одночасно почути ці звуки. Отже, як довгий і протяжний звук вовчого плачу, так і манера вовків задирати ніс до неба виникли з потреб практики війн і виживання в степу. Степові вовки еволюціонували настільки досконало й настільки успішно, що їх не соромно було назвати шедевром Тенґера. Розширення сигнального ріжка степової кінноти також завжди спрямовували вертикально до неба. Тож його протяжні звуки й спосіб видувати їх просто в небо були абсолютно подібними до виття степових вовків, що не могло бути простим збігом обставин. Очевидно, що давні степовики давно й глибоко вивчили закономірності вовчих інтонацій і манер. Так, дійсно степові вовки багато чого навчили степовиків.