Ченя охоплювало все більше хвилювання. В умовах життя первісних кочовиків, у самій глибині монгольського степу, до сих пір, напевне, ще не було людини, яка б слухала вовчу пісню, погладжуючи при цьому вовка по спині. Тут, поряд із Вовчиком, його було дуже чітко чути, голос у нього був ніжним, звучним і чистим, хоча це теж було стандартне «ау-ау-ау…», в голосі його не вчувалося жодної ноти скорботи. Навпаки, Вовчик, очевидно, дуже радів, адже був надзвичайно схвильований тим, що нарешті зміг сам так голосно заспівати, і його виття раз за разом ставало усе довшим, вищим і палкішим. Вовчик, ніби співак, який досяг великого успіху вже після першого виходу на сцену, схвильовано стояв на цій сцені, не бажаючи, щоб опускали завісу.
Хоча протягом останніх місяців Вовчик часто дивував Ченя своїми витівками, однак цього разу той знову був сильно вражений. Узявшись вчитися гавкати, але не досягнувши в цьому успіху, Вовчик переключився на вивчення вовчого виття, і тут у нього все вийшло з першого разу — він відразу ж став вовком. Однак хоча в звуках він міг наслідувати вовчу зграю, у кого ж він міг навчитися самої манери виття? Адже вночі в степу Вовчик ніяк не міг побачити, в якій позі виють вовки, проте все йому вдалося з першого разу і без учителя. Гавкання у Вовчика виходило дуже вимушене, а от вовче виття — природне. Дійсно, завдяки своїй вовчій природі, Вовчик нарешті звернув з хибного шляху навчання собачого гавкання й повернувся до свого вовчого світу. Він несподівано проявив себе — це означало, що Вовчик виріс і з цього моменту став справжнім степовим вовком. Чень відчував глибоке задоволення від того.
Однак чим краще, вище й дзвінкіше виходило у Вовчика виття, тим більше стискалося серце Ченя, ніби Вовчик наступав на нього своєю лапою. Кажуть, що вкрадений гонг не звучить, але вкрадений і крадькома утримуваний вовк сам подає голос, ще й гучний, ніби боячись, що люди, собаки й вовки в степу не дізнаються про його існування. Чень Чжень кричав у душі: «Мій маленький предку, чи ти не знаєш, як багато людей і собак хочуть убити тебе? Як багато вовчиць хочуть викрасти тебе й забрати собі? Ти ж вирив собі нору, щоб сховатися від людей, але зараз ти завив — і всі твої зусилля марні!» Чи це не самогубство? Чень трохи подумав і раптом усвідомив: те, що Вовчик так важить своїм життям і голосно виє, не боячись смерті, напевне, свідчить про те, що він хоче прикликати своїх тата й маму, щоб вони його врятували. Коли у нього з першого ж звуку вийшло виття, він інстинктивно усвідомив, хто він такий — не собака, який гавкає, а один з тих «чорних тіней», які протяжно виють і тиняються диким степом. Дикий позов викликає дикість, а Вовчик за своєю природою є диким. На тілі Ченя виступив холодний піт, адже він відчував тепер тиск з обох боків — і з боку людей, і з боку вовчих зграй.
Раптом Вовчик зібрався на силі й видав найгучніший звук.
Що стосується Вовчикового виття, то й Чень, і всі люди в степу, собаки й вовчі зграї на віддалі спочатку не виявили жодної реакції, адже він захопив їх зненацька. Однак у цьому замішанні вовчі зграї, як і завжди, зреагували першими — коли Вовчик утретє й учетверте ніжно й протяжно завив, вовчі голоси в горах на мить затихли, дехто навіть не дотягнув до кінця своє «ау…», різко його обірвавши й проковтнувши назад у живіт рештки виття.
Чень Чжень здогадувався: те, що з табору людей долинуло справжнє вовче виття — це дивина для всіх степових вовчих князів, старих вовків, ватажків і вовчиць. Він міг уявити собі ступінь здивування вовків, які, напевне, думали: невже якесь неслухняне вовченя самовільно прорвалося в табір? Ні, це неправильно, адже якби вовченя потрапило до табору, то зазвичай його відразу б розірвали люті собаки. Однак чому тоді не чутно було жалібного писку цього вовченяти? А натомість воно безпечно й радісно співає без упину?