— От невдячна тварюка! Ти щодня носишся із ним, як із паном, а він тебе кусає! Якщо ви не покінчите з ним, я сам це зроблю! Ось почекайте, я його вб’ю!
Чень квапливо замахав руками:
— Ні, ні, що ти! Цього разу не можна винуватити Вовчика — адже я затис йому пащу, як же він міг не розсердитися?
Небо поступово світлішало, але шал Вовчика не відступав. Він то стрибав на всі боки й важко дихав, то сідав на самому краєчку вовчого кола й нетерпляче роззирався на всі боки, а потім піднімав голову й задирав ніс, намагаючись знову завити. Однак, на подив, після щойно проведеної боротьби, він забув, як вити, адже навичка до цього в нього ще не закріпилася, тож не міг видати ні звуку. Він натужився кілька разів, але в результаті зміг тільки видати свій дивний звук «хуав-хуав» або «хуа-хуа». Ерлан же від радості аж замахав хвостом, троє хлопців також зраділи. У Вовчика сором швидко перейшов у гнів, і він раптом злісно ощирився на свого прийомного батька.
Чень Чжень стурбовано сказав:
— Тепер, коли Вовчик навчився вити, як справжній дикий вовк, і всі люди на бригаді це почули, це додасть нам клопоту. І що тепер робити?
Ґао Цзяньчжун наполегливо сказав:
— Швидше вб’ємо його, інакше потім вовчі зграї щоночі будуть вити навколо отар, а сотні собак — за ними гавкати, тож здійметься такий ґвалт, що люди, які не чергують, не зможуть нормально виспатись. А якщо при цьому вони ще й покрадуть овець, то тобі доведеться взяти всю провину на себе й піти звідси.
— Однак ми не можемо його вбити! — сказав Ян Ке. — Краще потихеньку відпустимо його й скажемо, що він перервав ланцюг і втік.
Чень, зціпивши зуби, сказав:
— Ми не можемо його ні вбити, ні відпустити! Ми повинні терпіти день за днем. А якщо й відпускати його, то не тепер, адже в таборі скрізь бігають чужі собаки, тож якщо ми його відпустимо, собаки наздоженуть його й розірвуть. Тепер ти щодня пастимеш отару, а я вночі сторожуватиму, а вдень охоронятиму Вовчика.
Ян Ке сказав:
— Залишається тільки так і зробити. Але якщо на бригаді віддадуть наказ убити малого, ми відразу ж його відпустимо й відвеземо його подалі звідси, де немає собак.
Ґао Цзяньчжун тільки гмикнув:
— Ви, двоє — добряки, але почекайте, незабаром сюди прийдуть скотарі. Я цілу ніч не міг виспатися через його ґвалт і в мене страшенно болить голова, тож навіть мені хочеться його прикінчити!
Ще не встигли вони допити ранковий чай, як за дверима почувся цокіт копит. Чень Чжень і Ян Ке так налякалися, що поспішили вибігти надвір, однак Улзій і Старий Біліґ уже були перед дверима. Вони не спішувалися, а об’їжджали юрту в пошуках Вовчика, і тільки на другому колі помітили залізний ланцюг, який вів у підземну нору. Старий зійшов з коня й спробував зазирнути в середину нори, після чого сказав:
— Не дивно, що його не знайдеш — ось де він сховався.
Чень і Ян поспішили узяти вуздечки й прив’язати коней до колес воза. Вони обидва не наважувалися говорити, очікуючи почути вирок.
Улзій і Біліґ присіли за вовчим колом і звідти дивилися в нору. Вовчик лежав на боку, відпочиваючи, і його дратували ці чужі люди, тож він видав загрозливе сопіння і його погляд зробився лютим.
Старий сказав:
— Ого! Це цуценя вже так виросло! Воно більше за диких вовченят! — і повернувшись до Ченя, продовжив: — Ти справді викохуєш його — придумав вирити йому прохолодну печеру! Останнім часом я думав, що ти прив’язав малого на самому сонці, тож не потрібно, щоб хтось його вбивав — він сам спечеться на сонці.
Чень дуже обережно сказав:
— Батьку, цю нору вирив не я, а Вовчик сам. У той день він дійсно ледь не спікся, крутився тут, бідний, півдня, аж поки не вигадав такий от спосіб.
В очах Старого промайнув подив, він кинув поглядом на Вовчика, помовчав трохи, а потім спитав:
— Він сам зміг вирити нору, хоча мати його цьому не вчила? Напевне, Тенґер не хоче, щоб він помер.
Улзій сказав:
— Вовки вміють користуватися своїми мізками набагато краще від собак. А іноді бувають навіть розумнішими за людей.
Чень, серце якого невпинно калатало, видихнув: