— Я… я сам ламаю голову, як таке мале вовченя могло здобути таке вміння? Адже коли я приніс його сюди, в нього ще очі не відкрилися, він навіть матері своєї не бачив!
Старий сказав:
— Вовки мають розум. Якщо немає матері навчити, то хіба не може Тенґер його навчити? Учора вночі ти ж бачив, як він виє на небо? Жодна інша тварина в степу так не робить, тільки вовки. Чому так? Хіба я не казав раніше, що вовки — улюбленці Тенґера? А коли сірих у степу спіткають труднощі, вони починають вити до неба — прохають допомоги в Тенґера. Тож більшість здібностей вовки здобули від Нього. Степові вовки давно навчилися «зранку звертатися за інструкціями, а ввечері — доповідати». Степовики також, коли їх спіткають труднощі, піднімають голову й прохають Тенґера про допомогу. Серед усіх істот у степу тільки вовки й люди шанують Тенґера.
Погляд, яким Старий дивився на Вовчика, значно пом’якшився, й він заговорив далі:
— Степовики навчились у вовків шанувати Тенґера. Адже ще коли монголи не прибули в степ, вовки вже щодня й щоночі піднімали голови й вили до Нього. Життя в степу гірке, а в душах у вовків ще більше гіркоти. Ночами, коли старі люди чують виття вовків, вони часто можуть плакати від душевного болю.
Чень Чжень був уражений відкриттям: дійсно, за довгий час спостережень він помітив, що в цьому неосяжному степу тільки вовки й люди можуть вити або безмовно молитися до неба. Степовикам і вовкам живеться надзвичайно сутужно в цьому чарівному, але бідному степу, і їм нікуди подіти цю свою скруту, тож вони часто відкривають свої душі небу. З наукової точки зору, вовки виють до неба, щоб їхній голос міг передати інформацію якнайдалі, найширше і найточніше. Однак з точки зору почуттів, Чень більше схилявся до пояснення Батька Біліґа. Якщо в житті людина не матиме якоїсь духовної підтримки, тоді воно стане безнадійним. Очі Ченя почервоніли від сліз.
Старий обернувся до Ченя й сказав:
— Не ховай свою руку! Це вовченя її подряпало? Вчора вночі я все чув. Дитино, ти думаєш, я прийшов, щоб убити малого?.. Сьогодні вранці до мене приходили цілими гуртами конопаси й чабани зі скаргою на тебе й з вимогою, щоб бригада постановила вбити вовченя. Але я порадився з Улзієм і ми вирішили, що ти можеш утримувати його далі, однак маєш бути більш обережним. Ех, я дійсно ще ніколи не бачив так закоханого у вовків ханьця, як ти.
Чень Чжень заціпеніло стояв декілька секунд, а потім злякано запитав:
— Справді мені можна утримувати його далі? Чому? Я вже сам почав боятися, що завдаю бригаді багато збитків, а це — й для вас зайвий клопіт. Я саме збирався зробити для Вовчика шкіряний намордник, щоб він не міг вити.
Улзій сказав:
— Пізно, уже всі вовчиці знають, що у вашій юрті є вовченя. Я думаю, що сьогодні вночі вовчі зграї обов’язково прийдуть. Однак загони в нашій бригаді стоять табором щільно, людей, собак і рушниць багато, тож вовкам ніяк буде діяти. Я більше боюся, що буде, коли ми повернемося до осіннього пасовища, тоді табір розпорошиться і на вас чекатиме серйозна небезпека.
Чень Чжень сказав:
— Однак до того часу наші троє цуценят виростуть і в нас буде вже п’ятеро собак, а ще й Ерлан, який уміє вбивати вовків. А під час нічного чергування ми будемо частіше вибігати назовні, крім того, можемо ще й хлопавки запускати. Ми не боїмося вовків.
— Тоді подивимось, — відповів Старий.
Однак Чень усе ще почувався дуже неспокійно й, не витримавши, запитав:
— Батьку, коли так багато людей змушували вас віддати наказ убити Вовчика, як вам удалося їх умовити?
— У цей час вовчі зграї здебільшого крадуть коней і жеребців, — відповів Старий, — тож табуни зазнають найбільших збитків. А якщо вовченя зможе привабити вовчі зграї сюди, табунам буде легше, а конопасам — краще. І з нашими табунами не станеться нової пригоди.
Улзій сказав Ченю:
— З того, що ти взявся виховувати вовка, є хоч ця одна користь — зменшиться тиск на табуни… Однак у жодному разі не дозволяй йому тебе вкусити — це вже не іграшки. Одного разу тут знайшовся один заробітчанин, який заліз уночі до родини скотаря, щоб украсти сухого коров’ячого кізяка, однак його вкусив собака цього скотаря, так він ледь не захворів на сказ і його відправили до лікарні. Я вже сказав Сяо Пену піти до Комітету пасовища й узяти ліки.
Старий Біліґ і Улзій сіли на коней і поквапилися до табунів. Адже там неодмінно знову щось трапилося. А Чень, який дивився вслід двом вихорам жовтої куряви, не знав, розслабитися йому чи хвилюватися.
25
Раніше князівство Цзінь було землями кочовиків жунді. Чен-ван наділив свого молодшого брата по матері Шу Юя титулом танського «хоу». Усередині держави Тан «землі розподіляли жуни» («Цзочжуань», 4 рік правління Дін-ґуна), тобто земля тут ділилась на пасовища згідно зі звичаями жунді, а не так, як у хліборобських районах Лу і Вей, де за законом виділялись орні землі. Син Шу Юя Сє-фу перейменував князівство на Цзінь.