Чень відразу погодився.
Чжан Цзіюань узяв ніж, наступив лошаті збоку на груди й зафіксував його голову так, щоб за степовим звичаєм очі лошати дивились прямо на Тенґера. Потім він устромив ніж у шию, відразу перерізавши сонну артерію. Кров лошати не випорснула, а почала поволі витікати з рани. Чжан Цзіюань дивився на останні корчі жеребця так, мов це був убитий баран. Собаки, стікаючи слиною й розмахуючи хвостами, пропустили цуценят уперед злизати кров, що розлилась по землі. Вовчик також почув запах крові й відразу ж виліз із своєї нори та почав смикати ланцюг. Очі його горіли лихим і жадібним вогнем.
Чжан Цзіюань сказав:
— Кілька днів тому я вже вбив одне лоша, не таке велике й не таке м’ясисте. Тоді ми разом з іще кількома конопасами наготували собі баоцзи з конятиною на два рази поїсти. М’ясо молодого жеребця ніжне й запашне. Хоча влітку кочовики вимушено їдять баоцзи з конятиною, однак за тисячі років ці баоцзи стали улюбленою й відомою на весь степ стравою.
Вимивши руки, Чжан Цзіюань сів на голоблю воза, яким вони возили відра з водою, й почав спостерігати за тим, як Чень білує лоша.
Діставшись до жирного й ніжного м’яса лошати, Чень також зрадів:
— Це лоша виросло й справді чимале, на зріст уже таке, як здоровий кастрований баран. За цей місяць я вже й запах м’яса забув. А щодо Вовчика, то хоча всі люди кажуть, що я розгодував його вже як барана, але якщо не давати йому більше м’яса, то він незабаром і замекає, як баран.
Чжан Цзіюань сказав:
— Це лоша народилося першим у цьому році, його батько й мати — обидва високі, тож і воно вдалося високе. Якщо вам сподобається конятина, то через кілька днів я ще привезу вам одного. Літо — це жалобний сезон у табуні, щороку так. Саме в цей сезон кобили народжують, і вовкам найлегше всього дістатися саме до лошат. У кожному табуні через три-п’ять днів вовки крадуть і з’їдають по парі лошат. Тут уже й справді всього не передбачиш. А нині, коли термін пологів щойно минув, у кожному табуні додалося по сто сорок — сто п’ятдесят лошат. Трава в Орхоні гарна, молока в кобил достатньо, тож лошата ростуть швидко, усі — жваві й пустотливі, навіть їхні матері й племінні жеребці не можуть з ними впоратися.
Чень Чжень обрубав сокирою частини лошати, за які його покусав вовк — голову, груди й шию, після чого ще порубав їх на маленькі шматочки на кухонній дошці. Усі шестеро собак відразу ж щільно оточили Ченя й труп лошати. П’ятеро собак з такою силою розмахували своїми хвостами, з якою очерет гойдається на осінньому вітрі, і тільки довгий хвіст Ерлана стримів так рівно, мов шабля, а сам Ерлан непорушно спостерігав за тим, як Чень відділяє м’ясо. Цуценята, які вже давно не бачили свіжого м’яса, почувши запах крові, почали крутитися поруч зі скавучанням і гавканням.
Нарешті м’ясо й кістки були розділені на купки — три великі й три маленькі. Половину конячої голови й половину шиї Чень віддав Ерлану, той помахав хвостом, вхопив у зуби свій шмат і потягнув його під воза, щоб посмакувати там у холодку. Хуанхуан, Еле й троє цуценят, отримавши кожний свою порцію, також розбіглися — хто під возик, хто під юрту в холодок. Дочекавшись, поки собаки розбіжаться, Чень порубав на маленькі шматочки спеціально відібрані м’ясо й кістки з грудини коня й поклав їх у миску Вовчика — вийшло навіть більше половини миски, після чого полив їх зверху кров’ю, що залишилась у грудній порожнині. Нарешті після цього він голосно покликав:
— Вовчику, Вовчику, їсти, їсти! — і пішов до малого.
Шия Вовчика вже давно затверділа від ошийника, але коли він побачив миску м’яса, ще й политого кров’ю, то так потягнув за ланцюг, ніби віл тягне вгору воза з водою, аж із пащі в нього закапала слина. Чень Чжень поспішив підштовхнути миску з їжею у вовче коло, а Вовчик, мов справжній дикий вовк на живого коня, кинувся на м’ясо, ще й ошкірив на Ченя зуби, проганяючи його. Чень Чжень повернувся до решток лошати й почав далі обрізати м’ясо, однак кутиком ока спостерігав за Вовчиком. Той похапцем ковтав свій харч і насторожено поглядав на людей і собак, готовий щомиті, вигнувши дугою тіло, перетягти свіже м’ясо з миски в свою нору.
Чень запитав Чжана:
— А скотарі їдять конячі тельбухи?
— Якщо кінь був поранений вовком — тоді не їдять, — відповів той. Чень спочатку витягнув шлунок і великі й малі кишки та викинув їх на купу золи, звідки їх розтягли собаки. Потім він виніс з юрти дві порожні миски для м’яса й заповнив їх серцем, печінкою, легенями й нирками лошати, після чого поставив їх у прохолодне місце на полиці для мисок, щоб потім пустити ще на один раз на їжу собакам і Вовчику.