Чень мовчки почав качати тісто на баоцзи.
Чжан Цзіюань вимив руки й приєднався до нього ліпити баоцзи, продовжуючи розповідати:
— Однак як не страждай, як не стомлюйся, все одно так не буде, щоб не було вовків. Бат каже, що якщо не стане вовчих зграй, то якості кінських табунів знизяться. Без вовків коні можуть стати лінивими й розжиріють, тож не зможуть бігати. Монгольські коні й так у світі вважаються низькими, а якщо вони ще й утратять швидкість та витривалість, то їх важко буде продати за гарну ціну, а кіннотники в армії не вважатимуть їх за військових коней. І ще, якби не було вовків, коні дуже швидко б розплодились. Подумай сам, один табун за рік збільшується на сто з лишком лошат, якби більшість із них залишались живими, то табун би за рік збільшувався на 20–30 відсотків. Ще врахуй: щороку буде додаватись кількість кобил, які досягли репродуктивного віку, тож відсоток збільшення в табуні можна вважати ще вищим. Так за три-чотири роки кількість коней в одному табуні зросте вдвічі. Зазвичай коня можна продавати, коли йому виповниться чотири-п’ять років, а до цього часу кожного коника потрібно годувати. А коні — це такі тварини, які найдужче руйнують степ. Улзій каже, що крім ховрахів і зайців, найбільшими руйнівниками степу є кінські табуни. Монгольські коні багато їдять — один кінь за рік може з’їсти стільки трави, скільки не здолають і десятки, а то й сотні баранів. Уже нині скотарі жаліються, що коні відбирають пасовища в корів і овець, тож якщо не стримувати розвиток табунів на бригаді, то незабаром коровам і вівцям нічого не залишиться їсти, а Орхонський степ поступово перетвориться на пустелю…
Чень постукав качалкою по кухонній дошці:
— Тоді виходить, що степовики використовують вовчі зграї, щоб проводити «політику планування народжуваності» стосовно табунів і стримувати кількість коней в них, водночас досягаючи мети, що полягає в підтриманні або підвищенні якостей монгольських коней?
— Звичайно, — відповів Чжан Цзіюань. — Степовики насправді є майстрами застосовувати степову діалектику, а також чудово знають правило «золотої середини» в степу. Не те, що ханьці, які полюбляють крайнощі — їм завжди потрібно визначити остаточного переможця. Степовики ж уміють усі суперечності в степу збалансувати й залагодити з подвійною вигодою.
Чень Чжень на це сказав:
— Однак такий баланс і зветься жорстокістю. Навесні, коли конопаси викрадають вовченят, вони за один раз можуть розорити декілька десятків лігв і вбити до двох сотень вовків. Однак, правда, не винищують їх дочиста. А влітку гору беруть уже вовчі зграї — починають винищувати лошат і за один раз знищують до 70–80 відсотків, однак тут уже конопаси не дозволяють їм знищити всіх. А ціною за такий баланс є ріки крові, крім того, щоб його утримати, скотарям доводиться боротись без найменшої можливості на перепочинок. Така «золота середина», порівняно з «китайською», більш агресивна, але й перебуває ближче до істини.
Чжан Цзіюань відповів:
— Нині понабирали кадровиків із сільських районів, які тільки навмання роздають накази й ганяються за показниками. Кількість! Кількість їм подавай! Зрештою, вони, либонь, «одним махом усе втратять»: і вовків не буде, і монгольські коні стануть нікому не потрібні, й великі степи Внутрішньої Монголії засипле піском, корови й кози повмирають з голоду, а ми зможемо повернутись до Пекіна…
Чень сказав:
— Прокинься! Адже Пекін стільки разів протягом історії підкорявся степовій кінноті й стільки разів ставав осередком влади степових націй! А якщо вже Пекін не зміг стримати степову кінноту, то де ж йому впоратись із піском — цим «жовтим лихом», яке в мільйони разів сильніше за степову кінноту?
Чжан Цзіюань сказав:
— Ну ми тоді тим більше нічого зробити не зможемо. Мільйони селян борються за життя, орють землю, й за рік населення збільшується на цілу провінцію, тож надлишок людей вимушені бігти в степ. Хіба ми можемо їх стримати?
— Справді не можемо, — зітхнув Чень, — тому й хвилюємося. Китайське конфуціанство по суті своїй є ідеологічною системою, що заохочує імператорів-землеробів і селян: імператор — це найзаможніший селянин, а голова кожної родини китайських селян — це маленький імператор. Як кажуть, «титул імператора передається естафетою й завтра черга дійде до мене». Але також кажуть, що «вода може нести човен, а може й потопити його» — хто намагається плисти проти бурхливого потоку цієї маси селян, того ця «велика вода» й потопить, той і потоне. Орні землі можуть тільки породити імператора, вони не можуть породити республіку. Прислів’я про човен насправді означає, що «селяни можуть нести імператора, а можуть і скинути його», однак скількох би імператорів вони не скидали, імператорська влада залишається. За тисячі років, що минули, як тільки в Китаї з’являвся надлишок людей, вони піднімали повстання й убивали зайвих людей, змінювали імператора, а потім знову народжували і так знову по колу, все на тому ж самому місці. Імператор і народ, одностайні в тому, що хліборобство — на першому місці, воно є прогресивною силою, що штовхає розвиток по спіралі вгору й здатна досягти найвищого щабля для селянської цивілізації, однак варто пройти вершину, як ця ж сила починає штовхати її вниз і, мов газонокосарка, знищує паростки нових виробничих відносин…