Виття вовчої зграї все так само було націлене на Вовчика. Той же поспішав визначити напрямок — якщо вили на півночі, він повертав голову на північ, якщо ж вили на заході — повертався на захід, а якщо виття долинало з усіх трьох боків, він починав безладно крутитися на одному місці.
Чень Чжень також уважно дослухався до вовчого виття й визначив, що цієї ночі він, очевидно, відрізнявся від попередніх разів. Учора вночі виття було більш-менш однаковим, до нього тільки домішувалися нотки погроз, а сьогодні вовчі голоси постійно мінилися — були то високими, то низькими, і в них звучало запитання, спроба, навіть наполегливий заклик вовчиць до своїх синів та дочок. Ченя ці голоси пройняли холодом.
Історії про любов вовчиць до своїх дітей надзвичайно поширені по всьому степу: щоб навчити вовченят полювати на здобич, вовчиці часто наражаються на небезпеку, ловлячи живих ягнят; щоб уберегти вовченят у норі, постійно б’ються не на життя, а на смерть із мисливцями; заради безпеки своїх малят можуть постійно щоночі перетягувати їх по норах; наїдаються так, що ледь не лусне живіт, а потім відригують усю цю їжу дітям, щоб їх нагодувати; заради загальної вигоди усієї зграї вовчиці, які втрачають усіх своїх малят, можуть годувати своїм молоком дітей своїх рідних або двоюрідних сестер. Старий Біліґ колись розповідав, що давно в Орхонському степу був один старий мисливець, який бачив, як три вовчиці спільно годували одне кубло цуценят. Того року навесні він пішов далеко в гори в пошуках нори із вовченятами й на одному схилі помітив трьох вовчиць, які лежали напівколом і годували приблизно вісьмох малюків — біля живота кожної з них лежало по двоє-троє вовченят, тож у нього й інших мисливців рука на них не піднялась і вони пішли шукати інше лігво. Старий розповідав, що мисливці й конопаси в монгольському степу, коли руйнують гнізда, ніколи не винищують усіх цуценят у гнізді, а в тих, які залишаються, «мачух» і «годувальниць» виявляється стільки, що вони їдять молока досхочу, тому в них і кістяки міцні і, взагалі, саме тому монгольські вовки в усьому світі є найбільшими, найміцнішими і найрозумнішими… Ченю тоді хотілось додати, що це ще не все, що материнська любов вовчиць навіть виходить за межі власного виду й вони можуть вигодовувати дітей своїх найлютіших ворогів — людей. За лютістю вовчиць криється найбільш зворушливе й незбагненне людинолюбство.
Однак зараз вовчиці, які втратили весною своїх малят, прибігли сюди згорьовані, керовані ниточкою надії віднайти своє маля. Вони чудово знали, що тут — дуже небезпечне місце, де скупчились люди, собаки й рушниці, де були сконцентровані житла орхонських степовиків, однак вовчиці все одно наближались, попри небезпеку. Цієї миті Ченю дуже хотілось розкрити шкіряний ошийник Вовчика й відпустити його одразу до стількох мам, щоб він віднайшов свою й приєднався до неї. Однак він не наважувався його відпустити, він боявся, що як тільки Вовчик вибіжить за територію табору, свої й сусідські собаки вже сприймуть його за дикого вовка, кинуться на нього й розірвуть. Не міг він і віднести Вовчика подалі від табору й випустити в темряві, адже тоді він би сам потрапив до зграї оскаженілих вовчиць…
Вовчик, здавалося, реагував надзвичайно чутливо на відмінний від учорашнього звук — він ніби не знав, що робити у відповідь на ці заклики з усіх боків. Він, очевидно, не розумів, що означає це дивне і складне виття і тим більше не знав, як йому на нього відповідати. Вовча зграя, не почувши його відповіді, поступово зменшила кількість голосів. Вони, напевне, не могли зрозуміти, чому більше не чутно того на сто відсотків справжнього виття вовченяти, який був учора.
Саме в цю мить Вовчик рівно вмостився й, обернувшись на північний захід, почав вити. Він опустив голову й видав перший ключовий звук: «у-у-у», потім з усіх сил напружився, повільно підняв голову, і його «у» нарешті перетворилося на «оу»: «у-у-у… оу… оу…» — якось нескладно завершив Вовчик свій «нестандартний» вий. Вовче виття навколо раптом зі скрипом зупинилося — вовча зграя ніби заціпеніла: що означає це «у-у-у… оу… оу…»? Зграя була дещо спантеличена, тому продовжувала мовчки чекати. Через деякий час із боку зграї долинув звук, який абсолютно точно наслідував виття його Вовчика — ніби це завив якийсь напівдикий вовк. Чень звернув увагу, що тут уже Вовчик заціпенів, не розуміючи, що означає цей голосовий запит. Малий скидався на щойно вилікуваного глухонімого вовка — він ані мови інших не розумів, ані висловити того, що хотів, не міг. До того ж у такій темряві «співрозмовники» не могли бачити ні його жестів, ні виразу.