Чень дивився на схили вдалині, які раптом замовкли. Він здогадувався, що всі ті вовчиці, які всім серцем сподівались знайти своє дитинча, розлютились до нестями: як цей волоцюга насмілився насміхатися й глумитися над їхньою трагічною піснею собі на задоволення? Либонь, розсердилась уся зграя: цей виплодок зовсім не є їхнім родичем, якого вони хотіли знайти, тим більше не є дитиною зграї, заради якої вони готові були б важити своїм життям. Завжди підозріла вовча зграя неодмінно повинна була сильно засумніватись у статусі Вовчика. Вовки відомі в степу своїм умінням влаштовувати «загони» й заманювати туди здобич, але їхні ватажки не раз бачили, як і самі вовки потрапляли в пастки, розставлені людьми, тож, напевне, вони вирішили, що це «вовченя» — принада скотарів, своєрідний «вовчий капкан», який має надзвичайну привабливість і вбивчу силу, однак цього разу не без хиби.
Зграя також, мабуть, поринула в роздуми, чи не є це «вовченя» якоюсь дикою твариною невідомого походження, адже в степу ще ніколи не було такого прецеденту, щоб людина виховувала вовченя. Щороку навесні усі ті двоногі типи, які вміють їздити верхи на конях, завжди з’являються зі зграями собак і шукають вовчі нори, а потім викурюють звідти вовчиць і розорюють їхні лігва. Вовчиці, які мають гострий зір, із віддалених схованок можуть бачити, як, витягнувши цуценят із нори, люди відразу ж підкидають їх у небо й ті розбиваються на смерть. А повертаючись до своїх зруйнованих нір, вовчиці скрізь відчувають запах свіжої крові. Деякі вовчиці навіть можуть знаходити на місцях старих поселень закопані в землю трупи вовченят, з яких зняли шкуру. Тож як же можуть люди, які так ненавидять вовків, узяти на виховання вовченя?
Зграя також могла зробити висновок, що ця істота, яка вміє вити по-вовчому, зовсім не вовк, а собака. В Орхонському степу зграя часто бачила на півночі неподалік довгих піщаних доріг, людей у зеленому одязі й з рушницями, які завжди були в супроводі п’яти-шести великих собак із гострими прямими вухами, як у вовків. Декотрі з тих собак із вовчими вухами також могли навчитися вити по-вовчому. Ті великі собаки були набагато сильніші за місцевих собак, і щороку в їхніх зубах гинула певна кількість вовків. Найбільш вірогідно, що цей маленький волоцюга, який уміє вити по-вовчому, є цуценям «собаки з вовчими вухами».
Продовжуючи гадати, Чень Чжень далі подумав, що зграя все-таки визначила, що вовченя — справжнє, оскільки коли він щодня вечорами вигулював Вовчика й вони заходили достатньо далеко, Вовчик залишав на схилах свої мітки. Мабуть, деякі вовчиці давно вже почули справжній вовчий запах цього вовченяти. Однак, хоча степові вовки й надзвичайно розумні, вони не могли швидко пройти тим обхідним шляхом, який створювали їм «мовні перешкоди». Зграя, певно ж, вважала, що справжнє вовченя має бути таким, як і решта вовченят у зграї, — не тільки вити по-вовчому й розуміти вовчу мову, але й уміти спілкуватись із вовчицями та зграєю. Тоді це вовченя, яке забуло вовчу мову, просто є зрадником, перебіжчиком, який повністю перейшов на бік людей, інакше чому він сам не втече від них сюди, до вовчої зграї, а тільки з усіх сил намагається привабити вовчу зграю туди?
Тисячами років у степу кожний, хто був народжений вовком, волів умерти на війні, але не скоритися. Як же серед таких залізних героїв міг з’явитися цей виплодок, якого ще світ не бачив? Людина, яка змогла приборкати вовка й зробити його таким слухняним, має бути злим чарівником і володіти способом зачаровувати. А можливо, степові вовки зуміли розрізнити за запахом ханьців і монголів, і визначили, що в степу нишком сталася подія, з якою монгольські вовки ще ніколи не мали справи, і це поселення надзвичайно небезпечне?
Зграя остаточно занурилась у мовчанку.
І в цьому тихому степу тільки Вовчик, який волочив свій ланцюг, довго вив, так вив, що його горло набрякло й захрипло, майже розідране до крові. Однак усі його довгі фрази були тепер ще безладнішими, зовсім не вписувалися ні в які правила. Зграя більше не робила жодних спроб чи зусиль, більше просто не зважала на гіркі заклики про порятунок з боку Вовчика. Бідний Вовчик назавжди втратив час і можливість шліфувати своє дитяче белькотіння в присутності зграї. Цього разу діалог між Вовчиком і зграєю зазнав остаточної поразки.
Чень Чжень відчув, що зграя дуже швидко зняла оточення, мов уникаючи чуми, й розбіглась подалі від місця збору перед атакою.
На залитих чорнотою схилах зробилося так тихо, мов на місці поховань просто неба, що є на півночі гір Цаґаан уул.