Ані Яну, ані Ченю не хотілося спати, вони продовжували пошепки свою розмову. Ніхто не міг надати переконливого пояснення тому, що сталося.
Вовчик припинив нарешті вити, тільки коли небо почало біліти. Він був такий розчарований і вбитий горем, що ледь не вмирав. Вовчик безсило розтягнувся на землі, не відриваючи очей від укритих туманом схилів на північному заході, очі його були широко розплющені, ніби він хотів роздивитись справжні обличчя тих «чорних тіней». Туман поступово розсіявся, і трав’яний схил став тим самим схилом, який Вовчик бачив щодня, на ньому не було ніяких «чорних тіней», не чулося жодного звуку, не було рідних, на яких він так чекав. Вовчика нарешті зморила втома, і він, як покинутий усіма сирота, заплющив очі, занурившись у розчарування, подібне смерті. Чень Чжень злегка погладив його, глибоко переживаючи гіркі докори сумління за те, що малий втратив таку прекрасну нагоду повернутись до зграї й знову стати вільним.
Виробнича бригада в цілому, як і велика бригада, знову провели ніч у страху, але безпечно. На жодну з юрт не було ні прихованих, ні відвертих атак зграї, вівці й корови були цілі й неушкоджені. Такий фінал був несподіваним для всіх, між скотарями знову виникла суперечка: вони ніяк не могли пояснити, чому вовчиці, які зазвичай важать життям, захищаючи своїх цуценят, цього разу раптом відступили? Навіть усі старці по черзі хитали головами. З таким випадком Чень стикався уперше в степу за 10 років життя тут.
Бао Шуньґуй та дехто з чабанів і конопасів, які дуже хотіли заманити вовчиць, пустопорожньо раділи. Щойно розвиднілось, як Бао Шуньґуй прибіг до юрти Ченя й почав розхвалювати хлопців на всі лади, говорячи, що пекінські студенти і вигадливі, й умілі, адже вони змогли провести в монгольському степу таке небачено красиве протистояння, коли «без бою скорили ворога». Він навіть залишив їм у якості винагороди ті великі електричні ліхтарики, що приніс раніше, й пообіцяв, що розповідатиме всім на пасовищі про їхній досвід. Чень Чжень і Ян Ке з полегшенням зітхнули — принаймні вони могли й далі залишити собі Вовчика.
Під час уранішнього чаю до юрти Ченя завітали Улзій та Біліґ, вони всілись попити чаю та поїсти баоцзів із лошатиною.
Хоча Улзій усю ніч не зімкнув очей, виглядав він достатньо бадьоро. Він сказав:
— Ну й страшна була нічка! Коли вовки тільки почали вити, я найдужче хвилювався. Напевно, кілька десятків вовків оточили вашу юрту з трьох боків, причому найближчі з них перебували всього за сотню метрів звідси, тож усі боялися, що зграя просто рознесе вашу юрту! Оце небезпека!
Старий Біліґ сказав:
— Якби я не знав, що в вас є чимало «вибухівки», я б уже був ладен віддати наказ усім людям і собакам бригади бігти вам на допомогу.
Чень Чжень запитав:
— Батьку, скажіть, а чому вовча зграя не атакувала отару? Чому не захотіла забрати Вовчика?
Старий, зробивши ковток чаю і ковток тютюнового диму, сказав:
— Я гадаю, відсотків на вісімдесят тому, що Вовчик говорив не зовсім вовчою мовою, постійно додавав собачий гавкіт, тому й збив з пантелику зграю…
— Ви ж часто казали, що вовки — дуже розумні, — допитувався далі Чень. — Чому ж тоді Тенґер не повідомив їм правди?
— Хоча ви втрьох із собаками й не стримали б вовчої зграї, однак люди й собаки всієї бригади, зібравшись на силі, цілком могли б протистояти вовкам, якби ті вперто вирішили атакувати, і вони б залишилися, зрештою, в збитку. Голова Бао міг приховати свої наміри від вовків, але не від Тенґера, а Тенґер не хоче, щоб зграя залишилась ошуканою, тому він і наказав їм розбігтися.
Чень і Ян розсміялися. Ян Ке сказав:
— Тенґер справді мудрий!
Чень іще запитав в Улзія:
— Голово У, скажіть, якщо дивитись із наукової точки зору, то як можна пояснити поведінку зграї?
Улзій подумав трохи й сказав:
— Я такого ще дійсно не бачив, навіть не чув про таке. Я думаю, що зграя відсотків на вісімдесят визнала Вовчика за якогось приходька. Вовчі зграї в степу кожна має свою територію, адже без території зграя рано чи пізно не витримає, тому для зграї її територія важливіше навіть за життя. Тож місцеві зграї дуже часто воюють із захожими зграями і б’ються на смерть. Можливо, те, що «говорив» Вовчик, ця зграя не змогла зрозуміти й сприйняла за мову якоїсь іншої зграї, а вовчиці вирішили, що не варто важити життям заради одного чужого вовченяти. Учора вночі сюди прийшли й ватажки зграї, а їх не легко обдурити. Вони неодмінно вгледіли тут підступ. Вовчі ватажки найкраще розуміють, що «на війні не нехтуй жодною хитрістю», тож коли вони побачили, що Вовчик перебуває в таких близьких стосунках із людьми й собаками, у них виникли підозри. А ватажки ризикуватимуть тільки тоді, коли на сімдесят відсотків будуть обізнані з ситуацією. Вовки завжди обходять ситуацію, яку не розуміють. Ватажки зграї найбільше вболівають за своїх вовчиць, тому особисто прийшли допомогти їм оцінити стан справ, а побачивши, що щось не так, повели за собою вовчиць подалі звідси.