Схопивши в зуби тушу гризуна, Вовчик ніби схопив розпечену залізну гирю і так злякався цього, що миттю випустив її на землю, а сам прудко відскочив на відстань одного метра, звідки, витягнувши шию, з острахом дивився на звірка. Після трьох хвилин такого розглядання його погляд нарешті заспокоївся, але він раптом напружено вигнув тіло і, залишаючись на місці, почав рити ногами землю, а зробивши сім-вісім таких швидких рухів, несподівано зробив стрибок просто на гризуна; проте, вкусивши його один раз, він знову почав рити землю, після чого — знову стрибати. Подивившись, що гризун не рухається, Вовчик знову почав кидатись на нього й кусати, а потім знову зупинився, втупивши в гризуна свої вовчі очі, і так морочився три-чотири рази, аж поки раптом не заспокоївся.
У цей момент Чень Чжень помітив, як очі Вовчика раптом сповнилися благочестя, і його погляд став абсолютно протилежним до того лютого погляду, який був щойно. Вовчик дуже повільно підійшов до звірка і став ліворуч від нього, а постоявши так трохи, раптом з великою пошаною спочатку присів на передню праву лапу, потім — на передню ліву, після чого потерся своїм правим боком об тіло гризуна й перевернувся поряд із ним на інший бік. Потім він швидко підвівся, струсив з тіла пісок, поправив свій ланцюг і перебіг на правий від гризуна бік, спочатку присів на ліву лапу, потім — на праву, після чого знову потерся об гризуна й перевернувся на інший бік.
Чень Чжень дивився на Вовчика схвильовано й зацікавлено, не розуміючи, що він робить, і не розуміючи, де він навчився цих рухів, тим більше навіть і гадки не маючи, що, врешті-решт, означали всі ці перекидання з боку на бік поряд із гризуном. Вовчик діяв так, ніби маленький хлопчик, який уперше дістав цілу засмажену курку, — він і хотів її з’їсти, і йому шкода було розривати її, тож він тільки перекидав її з руки в руку.
Завершивши цю серію складних рухів, Вовчик обтрусив із себе землю, поправив ланцюг, і знову перебіг на лівий бік гризуна та почав повторювати все знову. Так по черзі він по три рази повторив серію однакових рухів — тертя й перекидання — справа й зліва.
Чень Чжень раптом здригнувся в душі. Він подумав, що раніше давав Вовчику так багато м’ясної їжі, навіть сире м’ясо з кров’ю, однак малий ніколи раніше так не поводився. Чому ж, побачивши цього великого й жирного гризуна, він так змінився? Може, це — один із вовчих способів привітати себе зі здобуттям здобичі? Або церемонія, з якої слід розпочинати споживання дичини? Той набожний вигляд робив його дуже схожим на вірянина на причасті.
Чень Чжень міркував над усім цим до болю в голові, аж поки раптом не збагнув, що він щойно дав Вовчику їжу, яка істотно відрізнялась від попередньої — раніше, якої б якісної їжі він не давав Вовчику, вона вже була розібрана на маслаки й порізана на шматки, або так чи інакше оброблена людиною, а ця «їжа» була суто природною, стовідсотковою дичиною, яка мала голову й хвіст, мала тіло й пазурі (ратиці), шкіру й вовну, тобто була завершеною «річчю», як корова, вівця, кінь чи собака, навіть, можна сказати, була такою ж «істотою», як і він сам. Можливо, вовки таку цілісну їжу й «істот», що мають свою форму, розглядають як найбільшу цінність, якою дано насолоджуватись тільки таким найвищим істотам, як вовки. А порубані м’ясо й кістки, що втратили свою початкову форму, якими б смачними вони не були, — це об’їдки, призначені для людей, і якщо їх їсти, то втратиш високий статус вовка. Не дивно, що люди так високо цінують смажених цілком биків, баранів, кабанів та качок і, перш ніж споживати таку їжу, проводять урочисті церемонії — напевне, це також відбувається під впливом вовків? А може, для вовків і людей герої дещо схожі?
Вовчик уперше мав справу з такою цінною цілісною їжею, тож виявилась його висока природа і спричинила всі ці набожні дії й церемонію.
Однак Вовчик ніколи раніше не брав участі в жодній церемонії у вовчій зграї, як же він міг так чітко й упорядковано виконати всі ці три набори рухів? Причому було схоже, ніби кожний набір він практикував раніше безліч разів і тепер виконував їх так чітко й відпрацьовано, ніби під керівництвом якогось суворого викладача. Чень Чжень, як не міркував, не міг розгадати цієї загадки.
Вовчик зітхнув, але все ще не розривав жертву на шматки й не їв м’ясо. Він обтрусив тіло, навів лад із вовною і раптом, високо піднімаючи передні лапи, почав повільно бігати колами біля гризуна. Від щастя він примружив очі, наполовину відкрив пащу й також наполовину висолопив язика, дуже повільно піднімав ноги і так само повільно опускав їх, ніби білий кінь у виставі на арені радянського цирку, дуже акуратно й повільно виконуючи свої рухи, навіть трохи напоказ. Вовчик, ретельно зробивши декілька повільних кіл, раптом додав швидкості, однак чи швидко він біг, чи повільно, те коло все одно було однаково великим, а на піску залишилася безліч слідів від вовчих лап, що утворювали стандартне коло.