Чень Чжень, напружено думаючи, раптом згадав початок ранньої весни й гору трупів військових коней у тому таємничому й страшному вовчому колі. Доріжка по колу там була протоптана кількома десятками вовків, які бігали навколо щільно складених на купу кінських трупів, ніби на картині з демонами. Старі люди були переконані, що таким чином степові вовки запитують у Тенґера вказівок і надсилають йому свою подяку… Те вовче коло було надзвичайно рівним, як і коло, щойно протоптане Вовчиком, а в центрі кожного з цих кіл щоразу опинялася цілісна здобич, у тілі й вовні.
Не дивно, що Вовчик не наважився відразу ж спожити цю свіжатину, а вимушений був протоптати коло на подяку Тенґеру!
Так атеїст зустрівся зі схожою на міф реальністю або з міфом у реальності. Чень Чжень відчував, що не може пояснити цю надзвичайно дивну поведінку Вовчика ані «здібностями», ані «вродженими якостями». Він уже багато разів був навчений степовими вовками: їхню поведінку важко пояснити з точки зору людини.
А Вовчик продовжував у піднесенні бігати колами. Однак він уже один день зовсім не їв свіжого м’яса, тож у цю мить був дуже голодним вовком, у якого бурчало в животі. Зазвичай, коли голодний вовк бачить свіже м’ясо з кров’ю, він стає скаженим вовком. Тож чому Вовчик так дивно поводився і робив усі ці рухи, властиві тільки набожному вірянину? Якщо він раптом був готовий витримувати голод, щоб виконати таку складну «релігійну церемонію», то, може, у вовчому світі також є первісна релігія, яка й визначає потужною духовною силою поведінку степових вовків? Навіть може впливати на вовченя, якого відлучили від зграї дуже малим, ще поки воно не розкрило оченят? Чень Чжень запитував себе, невже первісні релігії людства потрапили до світу людей із світу тварин? А первісні степовики й степові вовки мали релігійні контакти вже в давнину? Загадковий степ ховав у собі надзвичайно багато речей, які люди повинні були розгадати…
Нарешті Вовчик зупинився. Він присів перед гризуном і перевів подих, а коли його груди заспокоїлись, він облизав двічі по колу свою пащу і в його очах нарешті спалахнули дика жадоба й апетит. За одну мить він із первісного вірянина різко перетворився на дикого й голодного вовка. Він кинувся на гризуна, міцно притис його своїми двома передніми лапами, устромив свої зуби жертві в груди, рвучко мотнув головою, і шкура з половини тіла гризуна була зірвана, а закривавлене м’ясо виступило назовні. Вовчик тремтів усім тілом, але шматував і ковтав. Проковтнувши м’ясо й кістки з одного боку туші, він витяг усі нутрощі і, не відкидаючи ні закислої в шлунку гризуна трави, ні фекалій у кишках, проковтнув усі нутрощі разом.
Вовчик, поки їв, ставав дедалі брутальнішим, але й усе більше надихався. Під час їжі він видавав якесь ритмічне радісне хоркання, якого Чень Чжень аж злякався. Вигляд Вовчика, який їв дичину, ставав дедалі більш гидким і звірячим, він однаково дивився на всі частини тіла гризуна і вважав смачним усе — і м’ясо, й маслаки, і шкіру з вовною, і навіть жовчний та сечовий міхури. За одну мить від величезного жирного бурундука залишились тільки голова й короткий пухнастий хвіст. Не зупинившись перепочити, Вовчик затис у двох передніх лапах голову так, щоб писок гризуна був спрямований у небо, після чого, схиливши набік шию, розтрощив зубами й проковтнув передню частину голови. Йому навіть шкода було полишити хвіст бурундука, який зовсім не містив м’яса, а лише хрящ із вовною! Він перекусив хвіст на дві частини, кожну з яких проковтнув прямо із вовною. На піску залишилися тільки сліди крові й сечі. Однак і після цього не було схоже, щоб Вовчик наївся — він пильно подивився на Ченя, а побачивши, що руки в того порожні, неохоче зробив кілька кроків у його напрямку, після чого розчаровано розтягнувся на землі.
Чень Чжень помітив, що Вовчик дійсно має незвичайну прихильність до степових гризунів, якщо цей бурундук зміг викликати усі його, навіть приховані, здібності. Не дивно, що в Орхоні протягом тисячоліть ніколи не ставалось великомасштабних нашесть гризунів.
У серці Ченя хвиля за хвилею здіймалися любов і жаль до Вовчика. Адже щодня він міг переглядати чудові «комедії», які влаштовував малий, причому вовчі вистави були такими зворушливими та глибокими, настільки сповненими оригінальних ідей, що Чень став щирим фанатом Вовчика-актора. Шкода тільки, що сцена у Вовчика була такою малою. Якби за сцену йому правив увесь великий монгольський степ, наскільки б це була героїчна справжня драма, яка б просвітлювала людські серця! Але ж вовчі зграї за тисячоліття розіграли в монгольському степу безмежну кількість справжніх героїчних драм, більша частина з яких уже втрачені, а бойові частини вовків, які збереглись до нинішнього дня, були відтиснуті на кордони держави. Тож китайці вже більше не матимуть можливості споживати духовну їжу й отримувати від них навчання та настанови.