— Людина не зможе приручити вовка, навіть наука не допоможе скорити цю степову істоту!
Чень спробував роз’яснити йому, що навіть і не збирається підкорювати вовка, а тільки хоче спостерігати за ним і досліджувати його, однак ніхто не хотів вірити його роз’ясненням, хоча його плани спарувати вовка з собакою давно облетіли все пасовище. Історії про те, як Вовчик перекидав на схилах Ченя і Яна, коли ті з ним гуляли, також уже стали улюбленими анекдотами скотарів за горілкою. Тепер усі очікували історії про те, як вовк з’їсть собаку, що вигодувала його своїм молоком.
Вовчик біг у піднесенні, тягнучи за собою Ченя, а той, хекаючи, намагався встигати за ним. Чень помітив цікаву особливість: якщо раніше, коли був вітер, Вовчик полюбляв бігати з Ченем безладно, будь-якого певного напрямку, то останніми днями він тягнув Ченя тільки на північний захід, до місця, де тієї ночі голоси вовчиць були найбільш сконцентрованими. Ченю також було цікаво, і йому хотілось піти туди й побачити все на власні очі. Тож він пробіг із Вовчиком дуже довгий шлях, довший, ніж будь-коли до цього. Перетнувши один яр, Вовчик привів Ченя на дуже положистий з одного боку схил. Роззираючись довкола, Чень визначив, що монгольські юрти звідси залишились на відстані трьох-чотирьох лі, тож він навіть захвилювався, однак присутність Ерлана й Хуанхуана як охоронців, а також аркан у руці переконали його не завертати Вовчика назад. Пробігши ще з півлі, Вовчик уповільнив кроки й почав скрізь рознюхуватись, не проминаючи нічого помітного в рельєфі — ані коров’ячого посліду на траві, ані купок землі, ані білих кісток, ані острівців високої трави чи каміння.
Так обнюхуючи все, Вовчик наблизився до ділянки густого ковилу. Щойно він витягнув ніс, щоб обнюхати його, як раптом напружено завмер, а його грива настовбурчилась, як голки в дикобраза. Очі Вовчика засвітились радісним світлом, він почав обнюхувати ковил, не відриваючись, навіть засунув голову в саму його гущу. Потім Вовчик раптом підняв голову й, дивлячись на вечірню заграву в західній частині неба, протяжно завив. У його голосі звучали сум, печаль і скорбота й уже не було того збудження й радості, коли він першого разу подав голос, натомість тепер його голос був сповнений пориву й прагнення до материнського кохання й до власного роду. Вовчик тепер виплакував усю гіркоту свого життя в'язнем на ланцюгу протягом останніх місяців…
Ерлан та Хуанхуан, також опустивши голови, почали обнюхувати ковил, їхні гриви також настовбурчились, вони почали люто рити землю й разом скажено гарчати, обернувшись у південно-західному напрямку. Чень Чжень відразу все зрозумів: і Вовчик, і собаки почули запах сечі диких вовків. Він розсунув зарості ковили ногою, взутою в полотняний черевик, щоб подивитись, що там є. Декілька стебелець ковила всередині пожовкли знизу, спалені вовчою сечею, й у ніс йому вдарив дуже різкий запах вовчої сечі. Чень Чжень почав трохи панікувати, адже сеча була свіжою, з чого можна було зробити висновок, що вчора вночі вовки знову приходили під табір. Вечірня заграва поступово догорала, й гірський схил накривало темно-зеленою тінню; віяв легкий вітерець, викликаючи хвилі на траві, і здавалося, що він оголює безліч вовчих спин. Чень Чжень увесь затремтів — він боявся, що натрапить тут на вовчу засідку або на зграю злопам'ятних вовчиць. Не гаючи часу на роздуми, він поспішив потягнути Вовчика за повідок, щоб повертатись додому.
І в цю мить Вовчик раптом підняв задню ногу й випустив цівку сечі на ковил. Чень так цього злякався, що аж рвучко смикнув його за повідок. Мало того, що вовчиця-мати пам'ятає про нього, так іще й в'язень-Вовчик, виявляється, уміє посилати сигнали до вітру! Якщо так станеться, що Вовчик ще раз зустрінеться зі своєю матір'ю, наслідки цього навіть буде страшно уявити! Тож Чень смикнув за повідок щосили, аж Вовчик перекинувся. Це змусило його затримати половину своєї сечі й насильно перервало всі його плани й надії нарешті знайти свою матір. Вовчик так розлютився, що його очі піднялися майже вертикально, його раптом охопив сильний гнів, він присів на задні лапи, а потім із силою стрибнув на Ченя, мов справжній дикий вовк. Чень інстинктивно відступив, однак заплутався в траві й упав. Вовчик же розкрив свою пащу й люто встромив зуби в литку Ченя. Той аж зойкнув від болю, який пронизав його серце, й відчув, як по всьому тілу в нього поширюється жах. Гострі зуби Вовчика прокусили його літні штани й устромились у м’ясо. Чень рвучко сів і, швидко схопивши аркан, щосили уперся одним кінцем його руків’я в ніс Вовчика, однак той уже зовсім оскаженів — він люто стиснув і не відпускав щелепи, здавалося, що він заспокоїться тільки тоді, коли відкусить шматок м’яса.