Сонячне проміння в степу ставало дедалі жорстокішим, тож Ченеві в його товстому й важкому одязі, мов у солдата протихімічної оборони, було спекотно і ніяк дихати. Коли він тільки переніс два-три важких кошики з кізяками, він уже відчув брак кисню й запаморочення в голові, йому було важко боротись із задухою і важко пересувати ноги. Піт на ньому висихав просто на ходу, а його протимоскітний одяг то мокрів від поту, то знову ставав сухим, на ньому з’явились білі розводи від поту і він став схожий на цупку солончакову кірку на тілі. Однак, подивившись на Вовчика, собак і білого коня, які спокійно спали під тонкою димовою завісою, він стиснув зуби й продовжив свою справу.
Крім того, на плечі Ченя тиснув ще один тягар, навіть важчий за напівмокрий коров’ячий кізяк — він так важко працював, стиснувши зуби, не лише заради Вовчика й цуценят, але й заради отари. Ці близько двох тисяч овець були результатом його і Яна Ке праці; більше, ніж за два роки, вони двічі приймали ягніння, і кількість живих ягнят, яких вони прийняли, дорівнювала двом тисячам і більше, тож їх уже розділили на дві отари. Таким чином, долаючи вітер і сніг, витримуючи комарів і спеку, днями й ночами змагаючись із вовками, доглядаючи отару 24 години на добу, по черзі випасаючи її вдень та вартуючи вночі, вони прожили два роки. Вівці були колективною власністю, тож із ними не можна було припуститися найменшої помилки. А перед ними ще, як навмисне, постали тепер жахливі «два лиха», і найменша недбалість могла викликати «велике політичне лихо» для них. Однак для такої великої отари щоночі потрібно було спалювати щонайменше п’ять-шість мисок полину, інакше, коли полиновий дим укривав отару не повністю й комарі жалили овець, ті починали скажено бігати проти вітру, й одній людині, яка чергувала вночі, було ніяк їх зібрати докупи. Але якщо вівці побіжать у гори, вони потраплять там просто в зуби вовків, і знайдуться люди, які пов’яжуть цю справу із вихованням вовченяти «собачим виплодком», тож тоді доведеться відповідати за все. Величезний тиск і загроза змушували Ченя, зціпивши зуби, із вовчими сміливістю, мудрістю, упертістю, витривалістю, обережністю й духом авантюризму підтримувати свій інтерес до вовків, досліджувати їх і виховувати Вовчика. Водночас він міг виховати в собі таку якість характеру, властиву степовим вовкам, як затятість. Чень Чжень раптом відчув, що має невичерпні сили й не згоден визнавати себе переможеним.
Щойно Чень подолав психологічні обмеження й перешкоди, спричинені втомою, він відчув полегшення. Він почав чергувати види робіт і регулювати рівень надмірності праці — поносивши трохи кізяки, він узявся до перегортання тих, що ще сушились, і дедалі більше відчував задоволення від цілеспрямованої праці. Водночас він поступово помічав, що так старається заради Вовчика тому, що його початковий дослідницький інтерес до вовків уже перетворився на справжні щирі почуття до малого й у нього з’явилась відповідальність, яка буває у батьків або в старших братів. Вовчик був його дитиною, яку він вигодував молоком, кашею і м’ясом, однак ця дитина була інакшою, бо залишалась диким звіром і не скорювалась. Приховані на самому дні його серця невловимі, міцні й первісні почуття, які людина може переживати до тварини, робили Ченя все більш одержимим, навіть люди в степу почали від нього відвертатись, оскільки він не слухав жодних доводів. Однак сам Чень відчував, що ці півроку він жив справжнім життям, а його кров була сповнена диких життєвих сил. Ґао Цзяньчжун якось сказав інтелігентам з інших юрт, що виховання Вовчика допомогло Ченю, цьому нащадку «чорної банди капіталістів», який був зовсім нездатен працювати й не відрізняв рису від проса, стати працелюбною людиною, а це не можна вважати поганою справою.
Чень з усіх сил працював на майданчику з липкими й смердючими кізяками. Після того як він кошик за кошиком переносив додому кізяки, їх купа перед юртою збільшувалася, мов гриби після дощу. Господині з сусідніх родин, побачивши це, аж завмерли від здивування, адже не могли зрозуміти, з чого це він почав так скажено працювати. А дехто з молодих інтелігентів почав здогадуватись — це і називається: хто в кізяках ходить, від того й тхне, а хто з вовками знається — той сам вовк.
Надвечір величезна отара поверталась із гір до табору. Ян Ке вже аж хрипів, а його кінь від усього сахався. Ян так стомився, що не мав навіть сили розмахувати арканом. Отара привела за собою з гір мільярди жовтих комарів, і здавалося, що її підсмалило в одній із степових пожеж, тому над нею піднімається «жовтий дим». Близько двох тисяч овець щосили тріпотіли своїми чотирма тисячами вух, відганяючи комарів, тож на табір за мить почав хвилями накочуватись великий шум. Щільна комарина завіса, що постійно висіла в повітрі, очікуючи на спільну вечерю, раптом спікірувала вниз, мов група бомбардувальників. Остання партія стрижених наголо овець, які цілий день терпіли екзекуцію комариними голками, були вже так покусані, що скидались на пухирчастих ропух, і на них просто шкода було дивитись. Нова атака сонму голодних комарів просто-таки доводила овець до сказу: вони почали мекати, стрибати на місці, а декілька великих баранів, незважаючи на батіг Яна, помчали щодуху проти вітру в північно-західному напрямку. Чень Чжень ухопив дерев’яну палицю й побіг за ними, розмахуючи нею направо й наліво, і тільки так зміг загнати цих баранів назад до гною. Однак уся отара стояла тепер головами до вітру і стримувала себе з останніх сил, щоб не помчати в цьому напрямку, звільняючись таким чином від комарів.