— Ми всі читали роман «Спартак», — сказав Ян Ке, — й пам'ятаємо, що за правилами римської арени, якщо заєць виграє, йому потрібно буде подарувати свободу.
— Гаразд! — погодились решта троє.
Ян Ке, ніби міркуючи вголос, але й водночас звертаючись до зайця, сказав:
— Ну хто змушував тебе рити так багато нір і псувати траву? Вибач!
А потім прокричав уже до Вовчика:
— Вовчику, Вовчику! Їсти! — після чого простягнув руку й закинув зайця у вовче коло.
Як тільки заєць торкнувся землі, він швидко перекинувся, підскочив і почав безладно стрибати. Вовчик підбіг до нього, але не схопив одразу в пащу, а передніми лапами з силою почав перекидати його. Заєць миттю притиснувся до землі й скрутився в клубочок, ніби дуже злякався, його груди швидко здіймались і опускались, він увесь тремтів. Однак при цьому його великі круглі очі на подив спокійно скоса спостерігали за кожним рухом Вовчика. Очевидно, цей заєць не раз побував у лапах вовків і орлів, але втік від них.
Прикриваючись тремтінням, заєць продовжував скручуватись, дедалі більше напружуючи м’язи, поки, зрештою, не перетворився на «кулачок», який набув максимальної вибухової сили. Потім звір увібрав також свої гострі пазурі, щоб вони не визирали з розрізів на лапах, ніби сховав у рукав потаємну зброю.
У Вовчика вже був досвід поїдання жирного пацюка, тож, побачивши зайця, він вирішив, що це також дикий щур, тільки більший від попереднього. У Вовчика аж слинки потекли, й він наблизився, щоб понюхати. Оскільки заєць усе ще тремтів, Вовчик витягнув передню лапу, ніби натискав на «нешкідливий» шмат м’яса. Так, наступивши на зайця з одного боку й обнюхуючи інший, він шукав отвір, за який вкусити.
Раптом заєць припинив тремтіти; у цей момент голова Вовчика саме перемістилась до задньої ноги сірого. «Обережно!» — майже водночас вигукнули всі четверо хлопців, однак було вже пізно. Заєць з усіх сил викинув свої пазурі, ніби це вибухнула міна, й запустив їх прямо в голову Вовчика, влучивши з першого разу. Вовчик заскавучав і перекинувся назад, а коли він з великим зусиллям піднявся після цього, уся його голова була заюшена кров’ю, у вусі утворилась велика дірка, на морді видно було подряпини, а праве око — ледь не вибите.
Чень Чжень і Ян Ке аж змінились на обличчях, співчуваючи йому, й миттю підскочили зі своїх місць. Ян Ке швидко знайшов пухирець із юньнаньськими ліками, збираючись замазати Вовчику рану, однак Чень Чжень, хоч і знехотя, зупинив його:
— Який вовк у степу рано чи пізно не зазнає поранень? Тож потрібно, щоб Вовчик теж скуштував смак поранення.
Вовчика ще ніколи в житті так не ошукували, тож він вигнув спину, напустив на себе загрозливий вигляд, розсердився, але, разом з тим, і з цікавістю дивився на зайця. Заєць, досягнувши свого, почав з усіх сил пручатись, перевертатись, накульгувати, підстрибуючи й згинаючись та розгинаючись, та намагаючись таким чином переміститись за межі вовчого кола. Тут уже собаки розсердились і підвелись та почали гавкати на зайця. Особливо Ерлан уже не міг на це дивитись і хотів застрибнути у вовче коло та вбити зайця, однак Чень обійняв його і, таким чином, стримав.
Заєць, повільно вигинаючись, мов гусениця, наближався до межі кола, Вовчик, так само повільно, слідував за ним, тримаючи відстань в один чи, але варто було тільки зайцю зробити більш-менш сильний рух задньою лапою, як Вовчик, мов ужалений отруйним скорпіоном, відстрибував назад.
Ян Ке сказав:
— Перемогу в цьому раунді слід присудити зайцеві, адже якби це відбулося в природних умовах, він би, щойно оглушивши Вовчика, створив би собі можливість утекти. Цей звірюга за двадцять хвилин устиг поранити людину й вовка, ну й хвацький! Відпустімо його, він же такий самий травоїд, як і ми, селяни, а якби в китайців був дух такого собі старого зайця, то хіба вони дали б перетворити свою країну на напівколонію?
Чень Чжень, відчуваючи роздвоєння в душі, сказав:
— Дамо Вовчику ще одну, останню, можливість: якщо заєць зможе виповзти за межі вовчого кола, будемо вважати, що він виграв, якщо не зможе — тоді боротьба триватиме.
— Добре, — погодився Ян Ке. — Нехай межа вовчого кола вирішить його долю.
Заєць, ніби вгледів для себе промінець надії, тож вигинаючись і перекидаючись просувався до межі кола. Вовчик також розсердився, ніби відчув, що ця річ, яка очевидно належала до його кола, збиралась покинути його межі. Він так розхвилювався, що почав безладно стрибати навколо цієї речі, однак не наважувався ані вкусити, ані вловити її, ніби мав справу з їжаком. Коли в нього з'являлась можливість, він передньою лапою підтягував зайця назад, у середину кола, однак після цього відразу ж відстрибував від нього. Заєць же, дочекавшись, поки Вовчик відстрибне, знову починав переміщуватись до межі кола. Через декілька раундів такого «перетягування канату» Вовчик, як справжній мисливець, нарешті знайшов слабке місце зайця — оминаючи його задні ноги, він вибіг наперед до нього і вдався до тактики «тягання за вуха» — дочекавшись можливості, вхопив зайця зубами за довгі вуха й потягнув усередину кола. Щойно заєць починав пручатись, Вовчик розкривав пащу й випускав його, але поступово помітив, що задні ноги зайця, які становили для нього загрозу, тепер уже до нього не дістають, тож, зрештою, набрався хоробрості й міцно вкусив зайця за вуха та притягнув його до дерев'яного кілка. Тепер в очах у зайця засвітився жах, і він раптом почав хвицятись і битись, мов викинутий на берег карась, аж Вовчику ніяк було його вкусити.