— Однак я все ж хочу побачити це на власні очі, — сказав Чжан Цзіюань. — Цього разу прив’яжи поряд із ним маленьку сучку, щоб вона подала йому приклад.
— І це я пробував, — похитав головою Чень. — Усе марно.
Чжан Цзіюань не вірив.
— Все одно спробуємо ще раз! — сказав він і притягнув навантаженого доверху воза, після чого взяв мотузку і один її кінець зав’язав на шиї в маленької сучки, а другий — прив’язав до поперечки ззаду на возі.
Чжан Цзіюань протягнув воза навколо Вовчика; цуценя кумедно йшло за возом, не затягуючи шкіряної мотузки. Тягнучи воза, Чжан Цзіюань тихо й довірливо промовляв до Вовчика:
— Ми їдемо до дуже гарного місця, ось так, за возиком, подивись гарненько, як це робиться, це — дуже просто й легко, ти ж набагато розумніший за собаку, як же ти не можеш навчитися по дорозі ходити? Давай, давай, учися…
Вовчик, не розуміючи, дивився на цуценя, високо підвівши голову й з презирливим виглядом. Чень Чжень криками й приманками потягнув його йти за цуценям. Вовчик вимушено зробив кілька кроків, і насправді знову виходило, що це він тягне Ченя, коли йде. Вовчик пішов за цуценям тому, що йому воно подобалась, а не тому, що він насправді хотів іти. Коли вони зробили ще одне коло, Чень зачепив залізний ланцюг за перекладину на возі, сподіваючись, що Вовчик нарешті вирушить за ним у дорогу. Однак щойно кінець ланцюга приєднався до воза, Вовчик миттю розлютився й почав рватися з нього, причому іще з більшою силою, ніж раніше робив це, прив’язаним до дерев’яного пакола, аж важкий віз зарипів.
Дивлячись на спорожніле пасовище перед собою, де вже не було жодної юрти і жодного барана, Чень Чжень рознервувався до пухирців у кутиках губів. Якщо зараз не вирушити, то вони потім до темряви не встигнуть доїхати до тимчасової стоянки. А якщо вони тут загубляться серед безлічі доріжок, по яких рухаються різні загони, то як зможуть розмістити на ніч отару Яна Ке й череду Ґао Цзяньчжуна? І де вони вдвох шукатимуть їжу? А ще більш небезпечним є те, що на вечір люди потомляться, а як тоді чергувати без собак? А якщо з отарою щось станеться, і потім з’ясується, що це — через затримку з виходом через вовка, то Ченю буде винесено догану, а Вовчик постане перед дулами рушниць.
Чень Чжень дуже розлютився й сказав:
— Залишити його тут — він помре, потягти його за собою — він теж помре, тож нехай рятується. Рушаймо! А його потягнемо за возом! Ти йди кермуй возом, а мені дай свого коня, я їхатиму поряд і наглядатиму за Вовчиком.
Чжан Цзіюань важко зітхнув і сказав:
— Схоже на те, що в умовах скотарського життя дійсно неможливо утримувати вовка.
Чень Чжень поставив воза, до якого були прив’язані Вовчик і цуценя, у самий кінець. Потім узяв за мотузку вола, упряженого в цей віз, і прив’язав його до поперечки позаду п’ятого воза, після чого вигукнув: «Рушаймо!»
Чжан Цзіюань не наважився керувати першим возом, тому просто тягнув упряженого в нього вола, повільно йдучи. Вози зрушили один за одним. Коли посунувся останній віз, цуценя відразу ж пішло за ним, однак Вовчик не ворушився, навіть коли триметровий залізний ланцюг натягнувся, ставши прямим. Усі шість волів для цього переїзду були спеціально відібрані Ґао Цзяньчжуном як найбільш дебелі й швидкі. До переїзду, згідно з правилами степу, їх три дні мало годували, але давали багато пити, адже коли їхні великі животи висять порожніми, їм краще натужуватись і тягти віз. Шестеро волів пішли розгонистими кроками і впертість вовка вже не могла протистояти впертості вола, тож Вовчик навіть не встиг приготуватись упертися лапами в землю, як його смикнуло возом і він просто перекинувся.
Вовчик і злякався, і розсердився, тож почав, як міг, борсатися, безладно шкребучи лапами по землі, то припадаючи до землі й перекидаючись, то раптом підскакуючи й пробігаючи декілька кроків, після чого швидко робив «рух спротиву», упираючись лапами в землю. Коли вози виїхали на дорогу, вони пішли швидше, Вовчик із прямою шиєю, похитуючись, упирався більше десятка метрів, поки знову не перекинувся, протягнутий возом. Мотузка тягнула Вовчика, мов мертвого собаку, і на стерні залишався шар вовчої вовни. Коли Вовчик перекидався, його шия ззаду робилась безсилою й усі зусилля зосереджувались на такому вразливому для нього горлі. Шкіряний ошийник затягувався на ньому все міцніше, так що малий уже висолопив язика й закотив очі. Вовчик відкрив пащу, щосили хапаючи повітря й безладно б’ючи лапами, тож Чень так злякався, що вже ладен був гукати, аби зупинили воза. Однак саме в цей момент Вовчик раптом якось оскаженіло вигнув тіло дугою, так, що його задні лапи нарешті торкнулися землі, і якимсь дивом підстрибнув та притьмом перевернувся і підвівся. Боячись, що ланцюг знову натягнеться, Вовчик поспішив пробігти декілька кроків уперед. Чень помітив, що цього разу він зробив на два кроки більше, ніж минулого, було очевидно, що він намагається таким чином виграти час, щоб ефективніше підготуватись до «руху спротиву». Тож ухопивши момент, поки ланцюг ще не натягнувся остаточно, Вовчик усім тілом сильно подався назад, і його центр ваги виявився на 1,5 см далі, ніж минулого разу. Коли ж ланцюг натягнувся, Вовчика, на подив, цього разу не перекинуло, він, усе ще з рівною шиєю, намертво вперся в землю, а його лапи, мов граблі, загребли цілу купку осінньої трави. Коли трави накопичилось більше, вона почала перешкоджати йому просуватись уперед, тож, зрештою, Вовчика знову перекинуло. Він знову поспішив пробігти два кроки й знову впертися лапами в землю.