А хурделиця нітрохи не збиралася змінювати напрямок — вітер продовжував скажено завивати й рвучко дмухати прямісінько з півночі на південь. У темряві Бат визначав зміну рельєфу і крихкість ґрунту за змінами в ході коня і визначав, таким чином, своє місцеперебування й напрямок вітру. Бат дуже хвилювався, оскільки розумів, що вовчиці, в яких обчистили лігва й витягли цуценят, ще скаженіші, ніж вовк-ватажок. Він не зважав на те, що сам уже був оточений вовками, не зважав на те, що вовки щомиті могли розірвати його скакуна, не зважав на те, що кінь може втратити переднє копито і впасти просто в зуби зграї голодних і лютих вовків. Незважаючи ні на що, він волав не своїм голосом і безладно розмахував арканом, лупцюючи, кого втрапить. У нього в голові була лише одна думка — не підвести військових, зібрати докупи табун і погнати його просто на південь, щоб оминути болото, а потім підігнати табун до юрт і з допомогою інших людей та собак дати відсіч вовкам.
У супроводі світла ліхтарів та криків і лупцювань з боку двох конопасів, які не віддалялися від них ані на крок, коні потроху отямилися, ніби відчули надійну опору. Один білий кінь перебрав на себе ініціативу, протяжливо проіржав, високо піднявши голову, розпрямився й очолив табун. Бат і Саацерен відразу ж спрямували стовпи світла йому на голову. Отримавши вожака, табун збадьорився і швидко відновив той колективний дух, що властивий табунам військових коней Монголії. Коні швидко організувалися в традиційний бойовий порядок, напрацьований тисячами років у протистоянні з вовками. Кінь-вожак раптом проіржав, віддаючи табунові наказ, і коні, розігнані вовчою зграєю, раптом швидко почали гуртуватися навколо нього, шикуючись так щільно, що й вітер не провіяв би між їхніми крупами. Сотні копит не змовляючись одночасно з силою затупотіли й застукотіли по землі, коні брикались. Вовки не були готові до такого розвитку подій, тож утратили перевагу. Декілька сірих, що виявилися затиснутими під животами коней у середині табуна, ніби потрапили за щільну огорожу з кінських ніг, з якої не могли вислизнути. Іншим вовкам кінськими копитами розчавило лапи, перебило хребти чи пробило голови, тож почулися пронизливі крики й стогін, ще жахливіші від вию вітру. Бат нарешті зітхнув із полегшенням: він підрахував, що два-три вовки були забиті або поранені копитами, тож він запам’ятав цю місцевість, щоб коли вітер мине і погода розвидниться, прийти сюди й оббілувати їх. Після того, як коні розпочали свою бійню, вони швидко вишикувалися таким порядком, щоб боязкі скакуни опинилися всередині, а сміливі — назовні, тобто утворили ар’єргард із ланцюжка потужних залізних копит, від яких у вовків кров стигла в жилах.
Відстань до болота скорочувалася, проте Бат був задоволений щойно організованим порядком табуна, оскільки тепер ним можна було керувати — потрібно було тільки спрямовувати вожака, і за той короткий час, що лишився, можна було відігнати табун на схід від озера. Однак Бат усе ще боявся, оскільки знав, що вовки, які їх переслідують — не звичайні: якщо лютих вовків позбавили можливості вбивати, вони стають ще лютішими й скаженішими, і немає в стену людини, яка не боялася б цих мстивих тварин. А зграя, напевне, почула пронизливі крики своїх товаришів, що потрапили під копита коней, тож подальший шлях був суцільною небезпекою. Бат поглянув на табун — чимало коней у ньому були поранені. Проте цей табун складався з найкращих військових коней, загартованих у сутичках із вовками, тож навіть поранені, вони з усіх сил намагалися не відстати від табуна й не порушити його порядок, щоб не надати вовкам можливості для атаки.
Однак у табуна все ж був серйозний недолік — кастрованим огирам бракувало справжнього агресивного самця (племінного жеребця), який би з власної ініціативи міг організувати атаку на вовків. Річ у тім, що великі табуни в Монгольському степу зазвичай містять більше десятка великих чи малих кінських родів, в кожному з яких є такий племінний жеребець: з довгою гривою — до колін або й до самої землі, вищий на голову від решти коней, хвацький огир, який і є справжнім вожаком табуна й небезпечним суперником у боротьбі з вовками. Коли такому табуну трапляються вовки, табун відразу ж під керівництвом племінного жеребця шикується колом, у середині якого стають кобили й лошата, а назовні — великі коні. Сам племінний жеребець завжди перебуває поза цим колом і йде просто на вовків. Він розпускає свою гриву, бризкає слиною, ірже, стає дибки, ніби горою нависаючи над вовчою головою, а потім рвучко опускає передню частину тіла й підкидає вовка передніми копитами. Якщо вовку вдається втекти, то племінний жеребець, опустивши голову, біжить навздогін, підкидає й кусає вовка — при цьому найбільш великі, люті й запальні жеребці можуть схопити вовка зубами, підкинути його в небо, а коли він упаде, знову бити й підкидати його копитами, поки він і дух випустить. Навіть найбільш люті вовки в степу таким жеребцям не суперники. Племінні жеребці сторожко охороняють табун і вдень, і вночі, а якщо вовчі зграї, грім чи пожежі налякають табун, то ці жеребці завжди будуть поряд і охоронятимуть свій рід, щоб постраждало якомога менше слабких його представників — кобил, лошат чи старих коней; племінні жеребці завжди намагатимуться вивести табун у безпечне місце.