Табун видав довге й пронизливе іржання: навколо почала бризкати кров і літати м’ясо та шкура з прокусаних боків і грудей скакунів. Запах крові на бійні викликав у вовків стан надзвичайного збудження, вони навіть і не думали ковтати шматки свіжини, що вже потрапляли їм до рота, а, забувши про все, кидалися далі кусати і вбивати. Поранених коней більшало, а вовки все накочувалися хвиля за хвилею, продовжуючи скажено атакувати табун. Найбільш жорстокими були вовчі ватажки — вони застрибували на великих коней, вгризалися їм у шкіру й м’ясо, потім підгинали ноги й вигинали спини, дужо впираючись у тіло коня, а потім рвучко і з усіх сил вистрілювали в повітря, мов стисла пружина, вириваючи з тіла коня шмат шкіри просто з м’ясом. Однак це м’ясо випльовувалося, а вовк там-таки перекидався, зводився на ноги, стрімко біг декілька кроків і знову застрибував на іншого коня. Решта зграї наслідували ватажків. Кожен вовк міг повною мірою і вволю виявити свої здібності до вбивства, залишені в їхній крові попередніми поколіннями.
Поранених тварин більшало, їхня кров текла потоками й розбризкувалась на засніжену землю, де її відразу ж укривав новий шар крижаного снігу. Жорстокий степ знову виявив свою тисячолітню жорстокість. У тоненький шар його трави вовки, покоління за поколінням, залишали свої жорстокі криваві відбитки, поглинаючи багато животрепетних душ.
У тьмяному світлі ліхтарика двоє конопасів ще раз на власні очі побачили степову бійню, яка, втім, трапляється майже щороку. Проте цього разу вони тим більше не могли змиритися з нею, що цей табун складався з найкращих коней, які були гордістю Орхонського степу та ось-ось повинні були потрапити до війська, і яким уже декілька разів щастило рятуватися з вовчих пащ під час бійні в степу. Вони були скарбом для конопасів, виплеканим багаторічною турботою й ледь не ціною власного життя. Тож коли Бат і Саацерен на власні очі побачили, як вовки вбивають і калічать цих коней, сльози стали їм у горлі, і вони ледь стримували свою злість і хвилювання. Однак вони повинні були стерпіти це, стриматися, заспокоїтися й докласти всіх зусиль, щоб уберегти решту коней. Тривога Бата посилювалася: багаторічний досвід підказував йому, що ця зграя вовків — незвичайна. Її ватажок був далекоглядним і добре знав Орхонський степ, і хоча решта вовків і вовчиць зграї оскаженіли через те, що в них обчистили запасники й лігва, ватажок зберігав розсудливість. З того, що зграя раз за разом тиснула на табун у південному напрямку, можна було здогадатися, чого хоче ватажок — він поривався за будь-яку ціну відігнати табун до трясовини на півдні. Це був знайомий трюк ватажка степових вовків. Бата охоплювала паніка; йому доводилось бачити, як вовча зграя заганяє в болото дзеренів, бачив він і як вони гнали туди свійських тварин — корів чи коней, однак тих було небагато. Але щоб вовки зважилися загнати в болото цілий табун коней — про таке він тільки чув. Невже сьогодні йому випало натрапити саме на таку зграю? І невже вони отак разом проковтнуть цілий табун? Бату було страшно про це подумати.