— У тому, що цього разу сталося, не можна звинувачувати лише вовків, — сказав Улзій, — адже люди забрали в них рятівну їжу, ще й розорили їхні лігва. Хіба ж вовки могли не помститися? Якщо хтось і винуватий, то це — ми самі, що не догледіли табун. Вовки цінують життя, і якщо їх не змушувати, вони не наражатимуться на небезпеку боротьби з людьми, які мають собак, рушниці й аркани. У степу вовк боїться людину, бо більшість вовків гине від людських рук. З японцями ж не так — ми, китайці, ніколи не завойовували їх, навпаки, дуже їм допомогли, а вони натомість прийшли вбивати нас, ще й дійсно при цьому навіть оком не зморгнули.
Старий був вочевидь незадоволений. Він, ніби мимохіть, глянув на Ченя й сказав:
— Ви, ханьці, не вмієте впевнено триматися в сідлі, варто коневі спіткнутися, як ви захитаєтеся, впадете й розіб’єтеся.
Старий рідко коли дорікав Ченю Чженю, однак прихований зміст його слів завжди змушував того протверезіти. Він зрозумів, що вовчий тотем закріпився в душі Старого значно міцніше і впевненіше, ніж монгольські вершники в сідлі. Звірині тотеми степовиків зазнавали жорстоких нападів з боку інших народів-завойовників, які протягом тисяч років не раз намагалися знищити або замінити їх, однак їм так і не вдалося їх викорінити, вони дожили донині, тож тим більше їх не зможе похитнути смерть цих семи-восьми десятків скакунів. Ченю раптом згадалося: «Сто лих від Хуанхе принесуть цілий короб щастя», «прорве Хуанхе дамбу — доведеться людям трохи побути рибами», «Хуанхе — ріка-мати», «Хуанхе — колиска китайської цивілізації»… Китайці ж не заперечують, що Хуанхе для них є рікою-матір’ю, хоча вони й зазнали від неї сотні лих і вона поглинула незліченну кількість їхніх полів і людських доль. Мабуть, «сто лих» і «мати» не обов’язково є взаємовиключними поняттями, ключовий момент полягає в тому, чи ця «мати ста лих» вигодувала цю націю і підтримує її існування та розвиток. У степовиків же вовк як тотем користується такою самою повагою, як ріка-мати в китайців.
Бао Шуньґуй також припинив горлати й командувати, а, все ще сидячи верхи, взявся всебічно і якнайширше оглядати місце події. Він навіть гадки не мав, що орхонські вовки можуть бути такими лихими і навіть подумати не міг, що вони до маслачка згризуть такий величезний табун. На його обличчі з’явився і застиг вираз подиву, змішаного з жахом. Чень Чжень помітив, що під час фотографування руки Бао тремтіли, тож йому доводилося постійно змінювати ракурс, щоб якось зафіксувати фотоапарат.
Біліґ і Улзій почали розкопувати сніг навколо кінських трупів усередині місця побоїща: то тут копнуть, то там підриють — було схоже, що вони щось шукають. Чень Чжень поспішив до них на допомогу, щоб заодно спитати в Біліґа:
— Батьку, а що ви шукаєте?
— Стежку, протоптану вовками. Тож слід обережно відкидати сніг.
Чень Чжень уважніше подивився під ноги, потім нахилився й теж почав шукати. Невдовзі міцно втоптана вовками стежка знайшлася — вона була достатньо надійною, мала снігу на чотири пальці заввишки, що намертво примерз до скутої кригою трясовини. Коли з неї змели свіжий сніг, то побачили відбитки вовчих лап — великі були завбільшки з ратицю корови, маленькі — все одно більші за сліди лап великих собак. Кожний слід мав відносно глибоку ямку, і в деяких ямках запеклася кінська кров.
Улзій і Біліґ покликали решту людей розмітати цю стежку. Біліґ сказав, що вона також дасть змогу оцінити, наскільки великою була зграя. Поступово розмітаючи стежку, люди помітили, що вона не йде рівно, а загинається, згодом з'ясувалося, що вона утворювала дугу. Повністю розкопати її й розмести вдалося більше ніж за годину, і тоді виявилося, що стежка йшла колом — рівненьке біле коло з украпленнями червоного кольору вивищувалося над скутою кригою чорно-червоною поверхнею трясовини на цілий кулак і вселяло жах: воно було схоже на бігову доріжку в пеклі, на якій тренувалися чортенята, або на якусь чортову каракулю, що замикалася в порочне коло. Стежка була завширшки більше метра, в окружності — п'ятдесят-шістдесят метрів, вона оточувала якраз місце найщільнішого скупчення кінських трупів. Стежка вся була стоптана кривавими відбитками вовчих лап. Люди знову затремтіли від страху й поміж них пішли сумніви й гомін: