Для Ченя Чженя були й певні переваги в тому, щоб пасти овець — один у степу він завжди знаходив час спокійно подумати і поступово перетравити, «ремиґаючи», мов його підопічні, ті відомі твори, дві валізи яких він привіз із Пекіна, та вибрані історичні й заборонені книжки, що містилися у валізі Яна Ке. Увечері, при світлі гасової лампи, він «ремиґав» і пережовував давню класику, а вдень, поряд з отарою, він пережовував шедеври китайської та іноземної культури. Після такого пережовування й обмірковування, раптом з’являлося відчуття, що старий папір раптом ставав насиченим і соковитим, мов свіжа трава. Отже, випасаючи вдень овець, Чень Чжень здебільшого проводив час за ремиґанням, пережовуванням і обмірковуванням. Іноді він міг одним оком пробігти кілька сторінок книжки, однак наважувався читати тільки тоді, коли переконувався, що навколо немає вовків.
Невже все і є так, як казав Старий Біліґ: якщо хочеш зрозуміти степ і монголів, потрібно зрозуміти вовків? Невже тисячолітній степ застиг у своєму первісному обличчі, а степові народи ніяк не можуть просунутися в розвитку до рівня великих націй теж через вовків? Він думав, що це можливо. Принаймні атаки вовчих зграй щороку спричиняють пасовищам значні збитки, частину з яких навіть не можна точно підрахувати, через що скотарі не можуть зробити навіть первинних накопичень, і люди й худоба залишаються на рівні простого відтворення, тримаючись усе в тому самому первісному стані й не маючи змоги виділити ні сили, ні кошти, щоб зайнятися торгівлею чи сільським господарством, не кажучи вже про промисловість. Дійсно, вовки мають стосунок до дуже складних питань… Однак і вовків зрозуміти не так просто. Якщо люди перебувають на видноті, то вовки завжди ховаються в темряві, і хоча їхнє виття розноситься далеко, його не можна слухати зблизька. Останніми днями в душі Ченя міцніла невідв’язна думка — він справді хотів упіймати вовченя і доглядати його в юрті, щоб, спостерігаючи за його розвитком удень і вночі, розгадати поведінку вовків.
Йому знову згадалася та вовчиця, яка за кілька днів до цього поцупила в них ягня й понесла його в зубах своїм вовченятам, схованим невідь у якій печері.
Того дня він щойно обійшов отару з усіх чотирьох боків і не помітив ознак небезпеки, після чого вмостився на траві, пильнуючи степового орла, який кружляв у блакитному небі. Раптом він почув, що отарою пройшов якийсь шурхіт, і миттю підхопився. Він побачив, що в отару проникнула велика вовчиця, ухопила зубами за загривок ягня, потім мотнула головою, закинула ягня собі на спину і так, вивернувши на бік шию, щоб підтримувати здобич, майнула уздовж гірської ущелини, зникнувши в напрямку гір Хат чулуут. Зазвичай ягнята — найбільші крикуни, ще й голоси мають дзвінкі та високі, тож якщо яке ягня закричить з переляку — це відразу викличе ланцюгову реакцію сотень інших ягнят і матусь-овечок. Однак, якщо вовк ухопить ягня за загривок, то затисне йому горло і здушить так, що той не видасть ані звуку. Тож «візит» вовчиці відбувся беззвучно і не порушив спокою отари. Більшість овець навіть не знала, що відбулося, мабуть, і матуся вхопленого ягняти ще не знала, що втратила дитинча. Якби Чень Чжень був менш сторожким, він би також, як ця дурна вівця, помітив би пропажу тільки після обіду, коли був час рахувати ягнят. Чень Чжень стояв уражений, ніби був свідком неперевершеної злодійської роботи, коли злодій, навіть не криючись, відбирає в нього гаманець, а він тільки кліпає очима.
Коли дихання трохи втамувалося, Чень Чжень сів на коня і поїхав оглядати місце, звідки вовчиця напала на отару. Він помітив у високій траві рівчак, трава в якому була повністю притоптана: вочевидь, та вовчиця підповзла до отари не здалеку, інакше Чень Чжень би її помітив. Насправді вовчиця заздалегідь занишкла в цьому рівчаку і чекала, поки отара наблизиться до неї, аж тоді вистрибнула зі свого укриття. Чень Чжень подивився на сонце й підрахував, що вовчиця мусила пролежати тут аж більше трьох годин. У цей сезон хапати живцем ягнят могли тільки вовчиці, так вони здобували «живий посібник» для того, щоб учити своїх вовченят, як ловити живих істот, живу іграшку для них, а також і найбільш придатне для ще сліпих сосунків м’ясо — ніжне і легке для перетравлювання.