Старий відповів:
— Не тільки тому, щоб зекономити деревину, а, головне, тому, щоб з’їдене м’ясо стало новим м’ясом.
З’їдене м’ясо стало новим м’ясом? Чень Чжень уперше чув, щоб так казали. В одну мить усе з’ясувалося. Він відразу запитав:
— Що означає: з’їдене м’ясо стало новим м’ясом?
— Степовики усе життя харчуються м’ясом і гублять для цього багато життів, тож мають гріх перед степом. Тому справедливо, щоб після смерті вони віддали своє тіло степові, тоді їхній душі не буде гірко і вона підніметься до Тенґера.
Чень Чжень засміявся:
— Це таки дійсно справедливо. Якщо згодом вовки не проженуть мене назад у Пекін, може, й моє тіло піде їм на харч. Зграї вовків з'їсти тіло людини — на один зуб, тож у пащах вовків воно зникне навіть швидше, ніж у вогні.
Старий зрадів, однак майже відразу на його обличчі з'явився вираз сумніву:
— Раніше в Орхонському степу ханьців можна було на пальцях порахувати, на всьому пасовищі було сто тридцять — сто сорок юрт, у них мешкали сімсот — вісімсот людей — і всі монголи. Але з початком «культурної революції» вас — молодих інтелігентів — прибуло більше ста, а ще понаїхали старі вояки, водії, вантажники, будівельники… Вони всі ненавидять вовків, усім їм потрібне вовче хутро, тож незабаром вовки зникнуть у пострілах їхніх рушниць і тобі нікого буде годувати своїм тілом.
Однак Чень Чжень теж зрадів, знайшовши вихід із ситуації:
— Батьку, не хвилюйтеся, ще невідомо, може, розпочнеться наступна світова війна і на нас скинуть атомну бомбу, тоді люди й вовки помруть разом і нікому нікого не доведеться годувати.
— Атомна… атомна бомба — що це за штука?
Ченю Чженю довелося докласти титанових зусиль, щоб жестами й словами роз'яснити Старому, що таке атомна бомба, однак той так і не зрозумів…
Коли вони під'їжджали до найбільш північного куточка загибелі кількох коней, Старий Біліґ зупинив свого коня і наказав Баяру підвести ближче корінника й чекати на цьому місці. Потім узяв два капкани, залізне кайло, лантушок із сухим кінським кізяком та інше знаряддя і вони разом із Ченем попрямували ближче до загиблих коней. Старий їхав на своєму коні дуже обережно, весь час зупиняючись і роззираючись довкола. Декілька трупів були очевидно порушені — крізь тоненький шар снігу, що вкривав їх, можна було розгледіти місця, де вовки погризли, а поряд із трупами виднілися непоодинокі відбитки вовчих лап. Чень Чжень, не втримавшись, спитав — невже вовки ще сюди приходили?
Старий не відповів, тільки продовжував розглядатися далі. І тільки оглянувши кількох коней, сказав:
— Великих зграй тут ще не було, Улзій мов у воду дивився — вони ще на півночі від шосейної дороги. Ця зграя дійсно дуже терпляча.
— Батьку, що означають ці відбитки? — запитав Чень Чжень, вказуючи на сніг.
Старий сказав, що більшість відбитків належать лисицям, однак є й відбитки вовчиць, які вимушені були діяти самотужки, щоб уберегти своїх цуценят. Подумавши, Старий додав:
— Спочатку я хотів упіймати ватажка зграї або великого вовка, однак тепер це буде важко зробити, оскільки з’явилися ці капосні лисиці.
— Тобто ми дарма старалися?
— Ні. Адже наше основне завдання — спантеличити вовчу зграю, щоб вони подумали, що люди переймаються капканами, тож не влаштовуватимуть ловів, і змінили свою тактику та прийшли б поїсти конятини. Однак як тільки зграя прийде — тут ми її й оточимо.
— Батьку, а є такий спосіб, щоб упіймати в капкан великого вовка?
— Є, чому ж йому не бути? — сказав Старий. — Ось ми розставимо всі наші капкани — тільки слід їх належно закріпити — і обов’язково впіймаємо вовка, а не лисицю.
Старий спішився й двічі обійшов майданчик, потім визначив місце для першого капкана поряд з трупом одного з коней. Чень Чжень швидко зіскочив з коня й почав відкидати та розчищати там сніг. Старий присів і почав рити маленьким кайлом у неглибоко промерзлому ґрунті яму у вигляді кола діаметром 40 см і завглибшки 15 см, в середині якої зробив іще одну маленьку ямку. Після цього він одягнув просякнуті кінським лоєм рукавиці, узяв сталевий капкан і поставив його в середину круглої ями, потім щільно стиснув, наступивши обома ногами на пластинчаті пружини по обидва боки капкана, схожі на величезні лещата, і з силою розвів зубасті дуги приладу, щільно притиснувши кожну з них до землі, підготувавши великий круглий «рот», який повинен був укусити вовка. Потім обережно підвісив полотняну підстилку, натягнуту, мов п’яльця, посередині між маленькою ямкою та сталевим капканом, і закріпив пащу капкана двома невеликими металевими прутиками з обох боків його рами, які встромив у петельки, спеціально зроблені в підстилці.