Чень Чжень із завмиранням серця спостерігав, як Старий завершує всі ці небезпечні й кропіткі дії, адже найменша неприємність могла призвести до того, що капкан спрацює й зламає Старому руку. Нарешті Старий підвівся і, обливаючись потом, сів прямо на сніг перевести подих, при цьому він обережно витирав рукавом піт і піклувався, щоб його краплина, бува, не впала на труп коня. Старий уперше брав Ченя Чженя із собою розставляти пастки, але той з першого разу зрозумів, як ними ловити вовків: коли вовк своєю лапою наступить на підвішену підстилку, вона піде вниз, а маленькі залізні дротики вислизнуть з її петельок, тоді пласкі сталеві пружини, мов сталеві щелепи, з розмаху, з силою в кілька сот кілограмів, защіпнуться на вовчій лапі, що ступила на підстилку, роздроблять тварині кістку й міцно встромлять свої залізні зуби в м’язи. Не дивно, що вовки так бояться цих залізних пасток — ці штуковини таки дієві! Якби вовки не боялися скреготу металевих щелеп, Чень Чжень би втратив життя ще під час першої зустрічі з ними.
Залишилося тільки все прикрити й замаскувати, однак у цій процедурі також не можна було схибити ні на волосинку. Біліґ, трохи відновивши сили, сказав:
— Цю пастку не можна прикривати снігом, адже він своєю вагою завчасно притисне підстилку або підтане на сонці й затече всередину пастки, так що дуги примерзнуть і не защепляться. Принеси-но мені кінського кізяка!
Узявши полотняну торбинку, Старий дістав з неї жменю кізяків і почав розминати їх та розсипати над підстилкою — сухий і легкий порошок помалу заповнив сталеву пащу капкана, підстилка ж при цьому спокійно висіла в повітрі, й можна було не боятися, що капкан обмерзне. Після цього Старий узяв залізний ланцюг, прироблений на капкані, й зачепив його гачком за хребет мертвого коня, сказавши, що на цей раз його можна присипати снігом, тож Чень Чжень, за його вказівками, накопав снігу й присипав сталеві пружини та ланцюг, а потім ще злегка притрусив сніжком кізяки, замівши насамкінець драною овечою шкурою сніг так, щоб края ями зрівнялися з навколишньою поверхнею й не було видно рубців.
Маленький сніжок продовжував падати, тож за короткий час усі сліди їхньої діяльності були присипані. Чень Чжень запитав:
— А чому цим капканом можна впіймати тільки вовка, а не лисицю?
— Тому що я трохи глибше встромив залізні дротики-защіпки. Лисиця легша, вона їх не зрушить, а вовк — здоровий, тільки наступить — і попадеться.
Старий озирнувся й почав міряти кроками дистанцію, а зробивши десь два кроки вбік, обрав місце для наступного капкана, сказавши до Ченя Чженя:
— Цей капкан будеш ставити ти, а я подивлюся, як у тебе вийде.
— А чому між капканами така близька відстань? — запитав Чень Чжень.
— Ти ще не знаєш, що деякі вовки можуть бути дуже лютими до себе й можуть відгризти собі лапу, яка попадеться в капкан, а потім утекти, кульгаючи на трьох ногах. Однак якщо я поставлю два капкани поряд, потрапивши в один із них, вовк почне від болю крутитися на місці тягаючи за собою капкан, поки стане ланцюга, і якось та наступить задньою лапою на другий капкан, адже ланцюга якраз на таку відстань і вистачить. Якщо ж і задня, й передня лапи вовка потраплять у капкан, то навіть якщо він їх відгризе обидві, на двох ногах уже однак не побіжить.
Ченю аж подих перехопило від таких тонкощів, і волосся стало дибки. Жорстокість у війні між людьми й вовками в степу дійсно не має меж! Як вовки, так і люди брутальністю атакують брутальність, жорстокістю відповідають на жорстокість, підступністю підривають підступність. Однак, якщо так злобою розплачуватися один з одним, то не дивно, що працює правило «з ким поведешся, від того й наберешся» — а хто з вовками поведеться, той неуникно й сам стане звіром із кам’яним серцем і без крихти людських почуттів. Хоча Чень Чжень до самих кісток ненавидів вовчу жорстокість, однак коли настав момент йому власноруч ставити на вовка хитру й жорстоку пастку, його руки мимоволі тремтіли. Ця пастка була аж занадто підступною. Вона розташовувалась у надзвичайно привабливому місці — перед трупом справного коня, де є тільки запах кінського м’яса, кінського лою й кінських кізяків, і немає ані духу людини чи іржі. Чень Чжень вірив, що й найхитріший вовк тут попадеться, і капкан переломить йому лапу й роздробить кістку, а потім люди здеруть з нього шкіру, а оббіловану тушу викинуть у степ. Однак це — лише маленька пастка, встановлена в середині великої, а в цю велику потрапить не один вовк. Йому знову згадалися китайські армії, що їх, починаючи з епохи Чжоу, заманювали глибоко в цей степ, і вони тут гинули до останнього солдата, потрапивши в ретельно сплановану й без жодного рубця замасковану пастку. Давні вершники степу дійсно змітали передові на той час держави зовсім не дикою силою. І степові народи справді є охоронцями степу — вони, використовуючи військовий талант і мудрість вовків, щільно огородили степ, зупинивши сокири й вогонь, плуги й сапи, що наступали за ханьськими солдатами. Старий не помилився: руки Ченя все одно час від часу тремтіли.