Чень Чжень не втримався від сміху:
— Ти що, зовсім глузд утратив, поки в чабанах ходиш? Собаки давно пристали на бік людини і зрадили вовчу натуру. У них такий гострий нюх, що вони відразу вовка почують! Якби собаки могли залазити у вовчі печери й відривати їхні лігва, вони б робили це, поки вовчиці немає «вдома», і тоді вовки в степу вже давно були б винищені людьми й собаками.
— Однак ми можемо принаймні спробувати, — не здавався Ян Ке, — для цього ж не потрібно докладати багато зусиль.
Сказавши це, він прикликав Хуанхуана до печери, звідки вже майже повністю розсіявся запах пороху, і, вказуючи рукою всередину отвору, прокричав: «Ф’ю-ю-ть!» Хуанхуан моментально зрозумів намір Яна Ке і злякано позадкував. Тоді Ян Ке затис своїми ногами тіло собаки, обома руками схопив його за передні лапи й спробував запхнути в печеру силоміць. Хуанхуан від страху підібгав хвоста й заскавучав, вириваючись з усіх сил і скоса поглядаючи на Ченя із жалісливим виглядом, сподіваючись, що той виручить його з такої халепи.
— Ну от, бачиш? — сказав Чень Чжень. — Не варто його далі силувати. Йти в атаку — важко, а відступати — ще важче. Собаки перестали бути вовками саме тому, що колись відступили. Собака, якому постійно доводиться відступати, перетворюється на слабкого, лінивого й тупого собаку. І людина так само.
— Шкода, що немає Ерлана. У нього вовча натура сильна, він би поліз у печеру, — сказав Ян Ке, відпускаючи Хуанхуана.
— Однак, якби він поліз у печеру, він би обов’язково передушив усіх вовченят, а мені вони потрібні живими.
— Так, це — точно. Цей собака тільки побачить вовка, як уже гострить на нього зуби.
З’ївши свою порцію м’яса, Хуанхуан побіг трохи прогулятися й обстежити місцевість поряд — він скрізь принюхувався, час від часу піднімав задню лапу й ставив мітки на якісь добре помітні предмети. Так він поступово віддалився, а Ерлан не повернувся, тож Чень Чжень і Ян Ке самі сиділи перед вовчою печерою з дурнуватим виглядом, не знаючи, що робити далі. З печери не долинало жодного звуку. Вовченят у кублі мало би бути сім-вісім, а то й більше десятка, не могли ж вони задихнутися там усі, один-два мали б вижити й вилізти. Минуло ще півгодини, однак вовченята так і не з’явилися, тож хлопцям залишалося тільки гадати: чи вовченята всі подохли від диму, чи їх взагалі не було в цій печері.
Якраз коли вони вже зібрали свої речі, щоб повертатися додому, то почули приглушений гавкіт Хуанхуана, який долинав з-поза північного пагорбка. Було схоже, ніби він помітив там якусь дику тварину. Хлопці відразу ж скочили на коней і помчали туди, однак, навіть діставшись верхівки пагорбка, вони так і не побачили собаки, тільки чутно було його гавкіт. Орієнтуючись на цей гавкіт, вони пришвидшили коней і помчали далі, проте дуже швидко коні почали збиватися з кроку на безладно розкиданому під снігом камінні, тож хлопці вимушені були притримати коней. Перед ними розкинулась горбиста місцевість, уся мов порізана ярами й урвищами, зарослими бур’яном. На снігу виднілися рядки великих і малих слідів, які давали зрозуміти, що тут бували зайці, лисиці, корсаки й вовки, а під снігом земля була всіяна камінням і кам’яними уламками, у розщелинах між якими повиростали очерет, терен та перекотиполе, причому деякі рослини сягали аж половини зросту людини. Сухостій надавав цій місцевості схожості з пустелею або із покинутим цвинтарем, який можна було зустріти по той бік Великого муру на лисих горах. Хлопці їхали надзвичайно обережно, постійно стримуючи коней вуздечкою, однак копита таврин все одно час від часу потрапляли на нерівну чи слизьку місцевість. Оскільки рослинність у цьому місці була непридатна на харч худобі, то корови, вівці й коні тут не бували, тому й хлопці як чабани заїхали сюди вперше.
Гавкіт Хуанхуана чувся дедалі ближче, однак його самого все ще не було видно. Чень Чжень сказав:
— Тут так багато слідів диких тварин! Може, Хуанхуан упіймав лисицю? Ходімо швидше!
— Ну тоді ми хоч не з порожніми руками повернемося з сьогоднішнього полювання.
Об’їхавши зарості терену і спустившись на дно яру, вони зробили невеличкий гак і нарешті побачили Хуанхуана. Але тепер злякалися ще більше: настовбурчивши хвоста, він щосили гавкав на вхід до ще більшої й темнішої вовчої печери. У яру було похмуро й страшно, тут скрізь відчувалися вовки, тож коли ще й повіяв холодний вітер, у Ченя аж шкіра на голові заніміла. Він почувався так, ніби припустився помилки й потрапив у засідку до вовків, і тепер величезна кількість вовчих очей стежать за ним з якихось невидимих місць. Від страху він аж спітнів, і волосся на його тілі стало дибки, мов голки в дикобраза.