Нарешті перед ним виникла якась перегородка, що звужувала хід. За нею був тунель такого розміру, що по ньому могла проповзти доросла вовчиця, однак ніяк не доросла людина. Очевидно, що таку заваду вовчиця влаштувала навмисне для свого єдиного в степу ворога. Однак Чень Чжень подумав і про те, що, наривши тут купу землі для цієї перегородки, вовчиця також підготувалася швидко закупорити прохід, якби в печеру напустили раптом диму чи води. Перегородка дійсно виявилася запобіжним заходом, який затримав Ченя, однак той не хотів здаватися і спробував проритися крізь неї за допомогою лопати. Однак вовчиця не випадково зробила перегородку саме в цьому місці печери: тут з усіх боків було велике каміння з глибокими розщелинами, що виглядало дуже міцним і небезпечним. Ченю ж було навіть важко дихати і зовсім не лишилося сил ритися далі, та навіть якби вони й були, він би не наважився, оскільки боявся влаштувати обвал і потрапити в такому разі в пастку до вовків та стати їхньою здобиччю.
Чень Чжень зробив великий ковток просякнутого вовчим духом повітря — зрештою, в ньому ще лишалося декілька загублених атомів кисню. Чень засумував, оскільки зрозумів, що не зможе впіймати зараз цуценя. Однак він не міг так зразу відступити, тому вирішив оглянути, як облаштовано перегородку з того боку: а раптом він зможе хоч одним оком побачити цуценят? Тоді Чень Чжень зібрав усі рештки сил і спрямував їх на цю останню надію. Він просунув за перегородку голову й праву руку, потім витягнув руку й посвітив ліхтариком. Те, що він побачив, остаточно зруйнувало всі його надії: по той бік перегородки був хід, який вів кудись угору, однак звідси не можна було побачити куди, напевне, до більш сухого й комфортного місця, більш придатного для народження цуценят, де можна убезпечитися від води, яку затяті вороги можуть налити в печеру. І хоча Чень Чжень був готовий до складної й хитрої конструкції вовчих печер, його все одно вразила ефективність їх «запобіжного обладнання», яку він випробував на собі.
Чень Чжень схилив голову набік, максимально напружуючи слух, однак з печери не долинало жодного звуку: можливо, цуценята поснули, а можливо, їм від народження були властиві якісь особливі здібності до самозбереження, тож, почувши в печері якісь незнайомі звуки, вони сиділи тихо й не ворушилися. І якби він міг нормально дихати, то перш, ніж залишити печеру, він би заспівав їм відому пісеньку: «Вовченята-цуценята, відчиняйте дверенята…» Однак, на жаль, «ханьський герой» був нездатний захопити собі цуценят «монгольської вовчиці». Зрештою, Чень уже не міг дихати, в нього запаморочилося в голові й замиготіло в очах, тож з останніх сил він смикнув ногою за пасок, і Ян Ке поспіхом, аж подвоївши сили від радості, витягнув його з нори, мов змагався у перетягуванні канату. Увесь притрушений землею й замурзаний, Чень Чжень спочатку тільки судомно хапав повітря ротом, сидячи перед входом, а потім вимовив до Яна Ке:
— Марна трата сил, ніби якась зачарована печера — кінця в ній не видно.
Ян Ке розчаровано накинув на Ченя шкіряний плащ.
Трохи перепочивши, хлопці знову обстежили навколишню територію діаметром 100–200 метрів, однак помітили ще тільки один вихід з вовчої печери, потім вони підібрали каміння побільше — щоб вовк не міг їх зрушити — й забарикадували ними обидва входи. Ще й ретельно заліпили землею всі щілини. А перед тим, як іти, Чень Чжень, виміщуючи свою злість і вже зовсім не криючись, устромив лопату просто в розщелину головного входу до печери, повідомляючи вовчицю: завтра ми приведемо сюди іще більше людей і вдамося до більш жорстокого способу.
Уже сутеніло, але Ерлан так і не повернувся. Знаючи підступність вовчиць, хлопці хвилювалися за нього, адже самої сміливості й лютості Ерлана, напевне, все ж замало, щоб протистояти їм. Чень Чжень і Ян Ке з Хуанхуаном вимушені були повертатися додому. Коли вони під’їжджали до табору, зовсім стемніло, але Чень Чжень, доручивши Яну Ке повертатися додому з інструментом і собакою та відзвітувати Ґао Цзяньчжуну, що з ними все гаразд, сам швидко розвернув коня й помчав до великої юрти Старого Біліґа.