Коли їхні коні заїхали на вершину схилу, вони побачили на рівній місцині внизу обох собак, які скажено гавкали, при цьому Ерлан ще й заповзято рив лапами землю, а Хуанхуан допомагав йому в цьому, задравши свій зад, і грудки землі летіли на всі боки. Дорж вигукнув:
— Знайшли вовченят!
І хлопці піднесено, навіть не звертаючи уваги на каміння, що підверталося під копита коням, помчали вниз до собак. Коли вони просто скотилися з сідел, собаки, навіть побачивши господарів, все одно не облишили своєї справи, продовжуючи рити землю, а Ерлан ще й постійно просовував свою пащу в середину печери, із ненавистю намагаючись ухопити зубами щось усередині. Чень Чжень підійшов до собаки й, обхопивши його за задню частину тіла, витягнув із нори. Однак ситуація, яка відкрилася його очам, ледь не засмутила його: на абсолютно рівній земляній поверхні тут виднівся невеличкий отвір, сантиметрів 30 у діаметрі, що зовсім було не схоже на вовчі нори, які він бачив раніше. Перед цим отвором зовсім не було приступки, а лише тяглась якась земляна доріжка, розсіяна по залишках снігу, однак собаки вже майже розмісили своїми лапами цей невеличкий насип.
Ґао Цзяньчжун, побачивши це, навіть скривився:
— Хіба це вовча нора? Її хіба що заєць вирив, або байбак!
— Але поглянь, — спокійно й розважливо зауважив Дорж, — це — нова нора, земля тут — щойно вирита, тож напевне вовчиця перетягла своїх цуценят саме сюди.
Чень Чжень також висловив свій сумнів:
— Навіть нова вовча нора не може бути такою маленькою, інакше як туди вовчиця пролізе?
— Це — тимчасова нора, а вовчиця — худа, вона цілком туди пролізе. Вона спочатку заховала тут цуценят, а за кілька днів вириє для них глибшу нору в іншому місці.
Ян Ке, розмахуючи лопатою, сказав:
— Чи вовк це, чи кролик — головне, щоб ми впіймали живу здобич, тоді хоч недарма сьогодні сюди прийшли. Ану розступіться, я зараз розкопаю цю нору.
Однак Дорж зупинив його такими словами:
— Я спочатку подивлюся, наскільки глибока ця нора і чи є в ній хтось. — Договоривши, він зняв з дерев'яної жердини наконечник з арканом і потім устромив жердину товщим кінцем у нору, помалу просуваючи її вглиб. Коли жердина досягла відстані більше метра, обличчя Доржа засвітилося, він підняв голову й сказав до Ченя:
— Усередині є щось м’яке, попробуй.
Чень Чжень прийняв від Доржа жердину й теж спробував просунути її вглиб: дійсно, його руки відчули, що жердина наштовхнулася на щось м’яке й гнучке. Чень Чжень не приховував радости:
— Там щось є, там щось є! Добре, якщо це вовченята!
Ян Ке й Ґао Цзяньчжун і собі перехопили жердину, мацаючи нею всередині і в один голос підтверджуючи, що там є щось живе. Однак ніхто ще не наважувався вірити, що це живе — вовченята.
Дорж поступово пропхнув жердину до кінця, зафіксувавши її на отворі в печеру, а потім вийняв жердину і поклав на землі в тому ж напрямку, в якому йшов хід, вимірюючи точно місце, нарешті підвівся й поставив носом черевика мітку на цьому місці, впевнено сказавши:
— Копати потрібно тут, і обережніше — щоб не поранити малих.
— Як вони глибоко? — запитав Чень Чжень, висмикуючи в Яна Ке з рук лопату.
— Один-два чи, — відповів Дорж, відмірюючи відстань жестом. — Вовченята, напевне, своїм теплом розморозили землю, тож не потрібно докладати багато зусиль, щоб тут розкопати.
Чень Чжень спочатку розчистив лопатою залишки снігу, а потім укопнув землю, спочатку надавивши на лопату тільки злегка, а потім додавши трохи сили, при цьому земля під ногами раптом почала провалюватися вниз. Обидва собаки не змовляючись разом підбігли до отвору й почали скажено гарчати й гавкати. Чень Чжень відчув, як гаряча кров приливає йому до голови, і теж ніби збожеволів. Цей один копок лопати схвилював його більше, ніж відкриття якоїсь могили князя Західної Хань — для нього він був ще більшим успіхом. Крізь грудки землі й камінці перед його очами раптом з’явилися вовченята — ціле кубло — чорні, з сіренькими загривками.
— Вовченята! Вовченята! — заволали всі троє пекінських студентів, коли минулося кількасекундне остовпіння.
Хлопцям було від чого остовпіти — адже вони ніяк не очікували, що цей проект, на який вони витратили кілька днів і ночей, протягом яких пережили і страх, і напругу, і небезпеку, і втому, і на завершення якого очікували «жорстокої і кривавої» вирішальної битви або тривалої виснажливої боротьби, раптом вирішиться так просто — одним копком лопати! Вони вдвох просто не наважувалися повірити, що ці звірята, на яких вони дивляться, справді вовченята. І як це невловимі, хитрі й підступні володарі степу монгольські вовки раптом так просто подарували своє гніздо пекінським студентам? Однак такий фінал викликав у них несамовиту радість. Ян Ке сказав: