Ще до цього походу за вовченятами він кілька днів сушив голову над цим питанням і врешті знайшов достатньо раціональне, на його думку, пояснення для такого вчинку: виховання вовка — це науковий експеримент, метою якого є спарувати вовка і собаку й отримати вівчарку. Вівчарки, ці вовко-собаки, були надзвичайно знаменитими в Орхонському степу, оскільки прикордонники мали в себе по п’ять-шість військових вівчарок, великих і войовничих, та надзвичайно швидких. У полюванні на вовків і лисиць вони завжди були швидкими, точними й безжальними, впольовували здобич у дев’яноста випадках із ста. Одного разу командир прикордонного пункту на прізвище Чжао з двома солдатами, прихопивши ще двох вівчарок, поїхав до бригади скотарів перевіряти, як працюють народні ополченці, і дорогою до бригади ці два собаки одним махом уполювали чотирьох великих лисиць! Можна сказати, яку побачать, ту й упіймають. Усі мисливці бригади були просто зачудовані такою вдалою поїздкою — і роботу перевірили, і лисячі шкірки здобули! Згодом чабанам захотілося й собі здобути вівчарку, однак у ті часи вони були рідкісним «військовим ресурсом», і якими б не були гарними відносини між військовими й чабанами, останнім так і не вдалося отримати хоча б одне цуценя. Чень Чжень міркував таким чином: хіба вівчарка не є плодом схрещення вовка-самця й собаки-самиці? Тож якщо виростити вовка-самця, а потім схрестити його з собакою-самицею, хіба ми не отримаємо вівчарку? А якщо, таким чином, пообіцяти подарувати чабанам вівчарку, то можна здобути можливість для себе виховати вовка. До того ж вовки монгольського степу є найкращими представниками своєї породи в усьому світі, тож якщо цей експеримент удасться, то можна буде навіть вивести ще кращу породу вівчарок, ніж є в військових Німеччини чи Радянського Союзу. Таким чином, можливо, ще й вдасться розвинути нову галузь тваринництва в монгольському степу.
Чень Чжень поставив піалу з чаєм і сказав до Доржа:
— З шістьма вовченятами ти можеш покінчити, але одного залишиш мені, найбільш здорового. Я хочу виховати вовка.
Дорж заціпенів, а потім, дивлячись секунд десять на Ченя, мов на того вовка, повільно вимовив:
— Ти хочеш виховати вовка?
— Ну так, — відповів Чень. — Я хочу виховати вовка, а потім, коли він виросте, схрестити його з собакою. Хтозна, може, таким чином вдасться отримати вівчарку, кращу, ніж у прикордонників? Гадаю, що коли народяться маленькі вівчарки, чабани їх тільки так розхапають.
Дорж повів очами і в них раптом спалахнув вогник, який буває в очах мисливського собаки, що вгледів здобич. Поспішно перевівши подих, він сказав:
— Оце так ідея! А раптом і справді вийде! Якщо в нас буде вівчарка, тоді полювати на вовків і лисиць буде значно простіше. А якщо ми розпродамо цуценят, то, може, й розбагатіємо.
— Боюся, що на бригаді не дозволять, — сказав Чень.
— Але ж ми будемо виховувати вовка, щоб убивати вовків і охороняти колективне майно! А хто буде проти того, щоб ми виростили вовка для такої мети, тому ми не дамо потім цуценят-вівчарок.
Ян Ке, сміючись, сказав:
— О, тобі теж схотілося виростити вовка?
— Якщо ви собі візьмете одного, я теж візьму одного, — рішуче сказав Дорж.
— От і добре! — навіть плеснувши в долоні, сказав Чень Чжень. — Якщо дві родини візьмуться вирощувати вовка, то шанси на успіх збільшаться удвічі! — і, подумавши, додав: — Однак, я не зовсім впевнений, чи дійсно зможе вовк, коли виросте, спаритися з собакою?
— Це — нескладно, — відповів Дорж. — У мене є один спосіб. Три роки тому я роздобув одну гарну породисту сучку і хотів спарувати її з найбільш швидким і войовничим собакою серед своїх домашніх. Однак у мене в родині всього десять собак, і вісім з них — пси, є гарні, але є й ліниві, і я боявся, щоб ця сучка не надумала спершу спаруватися з лінивим псом, тоді всі мої старання зійшли б нанівець. Тож я вигадав такий спосіб: коли підійшов час злучки, я знайшов один виритий наполовину сухий колодязь, завбільшки з монгольську юрту і завглибшки зо два людських зрости, і вкинув туди одного з найкращих псів і цю сучку, а також тушу одного мертвого барана, потім за декілька днів додав їм води та їжі. Коли я їх витягнув звідти через двадцять днів, сучка й справді вже була вагітною. Ще до початку весни вона привела гарних цуценят — аж вісім штук! Я тоді забив чотирьох сучок, а лишив чотирьох песиків і вигодував їх. Тепер у мене в родині більше десятка собак, але ці четверо — найбільші, найшвидші й найлихіші. Більшість упольованих за рік вовків і лисиць у нас — заслуга цих чотирьох собак. Якщо ми й тепер вдамося до такого способу, то неодмінно отримаємо гарних цуценят вівчарки. Тільки запам’ятай: вовченя потрібно з дитинства тримати разом із цуценям-сучкою.