Чень Чжень і Ян Ке — обидва схвалили таку ідею.
Парусинова сумка заворушилася — напевне, вовченятам вже затерпли тільця лежати скрученими в сумці, а може, вони зголодніли, тож урешті-решт припинили вдавати мертвих і, навпаки, почали борсатися в пошуках шпарини, щоб вилізти на волю. Це були сім дорогоцінних «маленьких життів», яких Чень Чжень поважав і перед якими схилявся, однак п’ятьом із них належало невдовзі померти. У Ченя відразу стало важко на серці. Перед очима йому промайнула стіна з барельєфом, у якій був облаштований головний вхід до Пекінського зоопарку. Як би було добре відправити цих п’ятьох туди — адже ж вони є чистокровними представниками породи монгольських вовків із самої глибини степу! Цієї миті перед ним розкрилась уся правда про жахливу безодню людських сердець, охоплених жадібністю й марнославством: адже він ішов витягати вовченят заради того, щоб виростити вовка, але для цього можна було забрати собі тільки одне вовченя, і ще було би прийнятним, якби він серед цих сімох вибрав собі одного самця. Але чому він раптом притягнув додому ціле кубло? Насправді непотрібно було брати з собою Доржа й Ґао Цзяньчжуна. Однак, якби цих двох не було, чи він би приніс із собою тільки одне вовченя? Теж ні. Адже принести ціле кубло вовченят означає перемогу, сміливість, зиск, славу, означає появу перед іншими в новому образі, порівняно з цим усім життя сімох малюків — лише піщинка на терезах.
Серце Ченя защеміло. Він зрозумів, що насправді ці малюки візразу ж йому сподобалися. Він тужив за вовченям уже майже два роки і ледь не божеволів від бажання мати його в себе. Він справді хотів залишити їх усіх. Однак це було неможливо — скільки ж йому доведеться здобути їжі, щоб прогодувати й виростити сімох маленьких вовків? Йому раптом сяйнула одна думка: а якщо сісти зараз на коня й відвезти п’ятьох до їхньої нори? Проте, крім Яна Ке, ніхто не поїде з ним, а сам він тим більше не наважиться туди з’явитися, крім того, на дорогу туди й назад знадобиться чотири години, але ж ані людина, ані кінь такого не витримають. Та вовчиця, напевне, тужить біля своєї нори й гризе землю від горя. Тож відвозити зараз вовченят дорівнює самогубству.
Чень Чжень, тримаючи підвішеною сумку, надзвичайно повільними кроками вийшов із юрти. Він сказав:
— Вирішимо з ними через кілька днів, я хочу ще гарненько їх роздивитися.
— А чим ти будеш їх годувати? — запитав Дорж. — У такий холод вовченя якщо день не поїсть молока, здохне від голоду.
— Я назбираю коров’ячого молока, — відповів Чень Чжень.
При цих словах потемніло обличчя в Ґао Цзяньчжуна:
— Е ні, так не вийде! Я пасу корів для того, щоб люди пили молоко! Де таке бачено, щоб коров’ячим молоком поїти вовків? Ще потім на бригаді мені не дозволять пасти череду!
У розмову втрутився Ян Ке, намагаючись усіх помирити:
— Нехай Дорж усе-таки покінчить із ними. Ґасмаа саме хвилюється через те, що не зможе виконати завдання, тож якщо ми додамо їй п’ять вовчих шкірок, у неї буде на одну мороку менше, а нам це дасть змогу крадькома виростити вовченя, адже якщо всі цікаві з бригади прийдуть подивитися на ціле кубло вовченят, ти тоді жодного з них не зможеш залишити живим. Тож нехай Дорж швидше береться до своєї справи, тому що в нього не так часто буває час ходити до нас, а я не зможу забити вовченят, ти — тим більше…
— Іншого виходу справді немає… — зітхнув Чень, і на очі йому навернулися сльози.