— Я зробив те, що мусив. А ти виконаєш свою обіцянку. Адже так?
Роланд з Ґілеаду кивнув.
— Нехай Бог обере переможця.
— Еге ж, так ми кажемо. Ти говориш так, ніби добре нас знаєш. — Він замовк, кисло дивлячись на Роланда. — Чи просто намагаєшся догодити мені? Будь-хто, прочитавши Велику книгу, може говорити, як ми, поки рак на горі не свисне.
— Ти питаєш, чи я не плазую перед тобою тут, де ніхто нас не чує, крім них? — Роланд кивнув у бік белькотливої пітьми. — Сподіваюся, ти не настільки дурний.
Старий замислився над цим, потім простягнув свою вузлувату руку з довгими пальцями.
— Добра тобі, Роланде. Хороше ім'я, гарне.
Роланд теж простягнув праву руку. І коли старий потис її, він відчув перший глибинний різкий біль там, де найменше очікував його відчути.
Ні, ще ні. Найменше я очікую відчути його в другій. Тій, яка ще ціла.
— Можливо, цього разу Вовки вб'ють нас усіх, — сказав Хенчик.
— Можливо.
— І все ж, напевно, добре, що ми познайомилися.
— Так, напевно, — відповів стрілець.
Розділ ІХ
ЗАВЕРШЕННЯ РОЗПОВІДІ СВЯЩЕНИКА
(НЕЗНАЙДЕНІ)
— Ліжка готові, — сказала Розаліта Муньйос, коли вони повернулися.
Едді був такий зморений, що йому здалося, ніби вона сказала щось інше. Можливо, «час іти сапати город» або «в церкві зібралося п'ятдесят-шістдесят людей, які хочуть з вами зустрітися». Зрештою, хто говорить про ліжка о третій годині дня?
— Га? — втомлено перепитала Сюзанна. — Що кажеш, люба? Я не почула.
— Ліжка готові, — повторила Каллагенова робітниця. — Ви вдвох ідіть туди, де спали позаминулої ночі, а юний сеу може лягти в панотцевій спальні. Пухнастика можеш узяти з собою, Джейку, панотець дозволив. Він би й сам сказав, але нині день обходу хворих. Він причащає їх. — Останні слова вона вимовила з безсумнівною гордістю.
— Ліжка, — сказав Едді. Він досі не міг уторопати. Роззирнувся навколо, наче бажаючи пересвідчитися, що надворі ще світло і сяє сонце. — Ліжка?
— Отець бачив вас у крамниці, — пояснила Розаліта, — і подумав, що після розмови з усіма тими людьми вам не завадить подрімати.
І нарешті до Едді дійшло. Напевно, колись у житті він відчував більшу вдячність за доброту, але не міг пригадати, коли й за яких обставин це було. Коли вони сиділи в кріслах-гойдалках на Туковій терасі, люди спершу підходили до них боязко, збившись у купки. Та коли ніхто не перетворився на камінь і не отримав кулю в скроню — тобто коли розмова пожвавішала й залунав справжній сміх, — люди осміліли. Їх ставало дедалі більше. У міру того, як струмок перетворювався на потік, Едді нарешті збагнув, як це — бути публічною людиною. Вони хотіли простих відповідей на тисячу складних питань. «Звідки прийшли стрільці й куди прямують?» — були лише першими двома питаннями. На деякі з них можна було відповідати чесно, але Едді дедалі більше ловив себе на тому, що відповідає ухильно, як політик, і чув, що його друзі чинять так само. То була не зовсім брехня, радше невеличка пропаганда, що звучала як відповіді. І кожен хотів бачити прямий погляд та чути «Добра вам», сказане від щирого серця. Навіть Юк вніс свою лепту в роботу: його пестили й змушували говорити, аж поки Джейк не підвівся й не пішов просити в Ебена Тука миску води. Натомість той джентльмен дав йому консервну бляшанку й сказав, що набрати води Джейк може сам, у діжці, яка стоїть біля входу. Навіть під час цієї нехитрої роботи селяни обступили Джейка і без угаву ставили йому питання. Юк жадібно вихлебтав усю воду і, поки Джейк знову ходив наповнити бляшанку, розважав юрмисько допитливих людей.
Загалом то були найдовші п'ять годин на пам'яті Едді, й після них він змінив свою думку про знаменитостей. Позитивним моментом було те, що вони, напевно, поспілкувалися з усіма без винятку мешканцями села і чималим натовпом фермерів, скотарів, ковбоїв і найманих робітників, які жили за його межами. Звістка ширилася швидко: на терасі універсального магазину сидять чужинці й розмовляють з усіма, хто хоче з ними поговорити.
А тут, Боже праведний, ця жінка (цей янгол!) говорить про ліжка.
— Скільки у нас часу? — спитав він у Розаліти.
— Панотець повернеться о четвертій, але вечерятимемо не раніше шостої, та й то, якщо ваш дін до того часу повернеться. Хочете, я розбуджу вас о пів на шосту? Так у вас буде час помитися. Згода?
— Ага, — всміхнувся їй Джейк. — Я й не знав, що розмови з людьми можуть викликати таку втому. І спрагу.
Вона кивнула.
— У коморі стоїть глечик з холодною водою.
— Я повинна допомогти тобі з вечерею, — сказала Сюзанна і широко позіхнула.
— Сейрі Адамс мені допоможе, — запевнила Розаліта. — До того ж буде лише холодна їжа. Тож ідіть відпочивайте. Ви ледве на ногах тримаєтеся, це видно.
Джейк довго й жадібно пив воду в коморі, потім налив у миску для Юка і відніс до спальні отця Каллагена. Йому було ніяково там лягати (та ще й брати з собою пухнастика-шалапута), але відгорнуте укривало на вузькому Каллагеновому ліжку й перебита подушка манили його до себе. Він поставив миску на підлогу, і Юк почав тихо хлептати воду. Джейк роздягся до нових трусів, ліг на спину і заплющив очі.
«Мабуть, заснути все одно не вдасться, — подумав він. — Я ніколи не любив спати вдень, навіть у ті далекі дні, коли місіс Шоу називала мене Бамою».
А за хвилину вже солодко похропував, накривши очі рукою. Юк спав на підлозі біля ліжка, поклавши писок на лапу.
Едді й Сюзанна сиділи поряд на ліжку в гостьовій кімнаті. Едді досі не міг повірити: вони мали змогу не просто передрімати, а передрімати в справжньому ліжку. Розкіш на розкоші й розкішшю поганяє. Зараз йому хотілося лише лягти, пригорнути до себе Сьюз і заснути. Але спершу треба було розв'язати одне питання. Воно не давало йому спокою цілий день, навіть у найтяжчі хвилини їхнього політиканського експромту.
— Сьюз, щодо Тіанового діда…
— Я не хочу про це чути, — перебила вона.
Він здивовано підняв брови. Хоча, здається, знав відповідь.
— Ця балачка може затягтися, — пояснила вона, — а я втомилася. Я хочу спати. Перекажи Роландові те, що розповів тобі старий перець, але мені не кажи нічого. — Вона сиділа коло нього, торкаючись своїм коричневим стегном його білого стегна, дивлячись у його світло-карі очі своїми темно-карими очима. — Чув мене?
— Чув тебе добре.
— Кажу спасибі велике-велике.
Він розсміявся, обійняв її, поцілував.
А невдовзі по тому вони теж спали в обіймах, дотикаючись лобами. Прямокутник світла повільно просувався їхніми тілами, поки сонце опускалося дедалі нижче й нижче, на справжньому заході, принаймні на той час. Роланд бачив це на власні очі, повільно під'їжджаючи верхи до будинку Старого. Біль у ногах змусив його витягти ноги зі стремен.
Йому назустріч вийшла Розаліта.
— Хайл, Роланде. Довгих днів і приємних ночей.
Він кивнув.
— І тобі того самого, тільки вдвічі більше.
— Я знаю, що ти можеш попросити декого з нас метати тарілки у Вовків, коли вони прийдуть.
— Хто тобі сказав?
— О… Маленька пташка прошепотіла на вухо.
— А. І що, ти метатимеш? Якщо я попрошу?
Вона широко всміхнулася, показавши зуби.
— Ніщо в цьому житті не принесе мені більшої втіхи. — Зуби сховалися, усмішка пом'якшала. — Хоча ми з тобою могли б знайти втіху у чомусь не менш приємному. Хочеш побачити мій будиночок, Роланде?
— Еге ж. А ти натреш мене своєю чарівною олією?
— Ти хочеш, щоб я тебе натерла?
— Так.
— Сильно чи ніжно?
— Люди кажуть, що найкраще від болю в суглобах допомагає водночас і те, і те.
Поміркувавши над цим, вона розсміялася і взяла його за руку.
— Ходімо. Поки сонце світить і цей куточок світу спить.
Він охоче пішов туди, куди вона його повела, до потаємної криниці, порослої м'яким мохом. І там відновив сили.
Каллаген повернувся о пів на шосту, якраз тоді, коли Едді, Сюзанна і Джейк прокидалися. О шостій Розаліта і Сейрі Адамс подали вечерю: овочі й холодна курятина, — на затіненій терасі за будинком. Роланд і його друзі їли жадібно. Стрілець просив добавки навіть не двічі, а тричі. Каллаген, навпаки, їв мало, більше перекочував їжу в тарілці з місця на місце. Засмага на обличчі надавала йому здорового вигляду, але не могла приховати темних кіл під очима. Коли Сейрі — весела, радісна жінка, повна, але легконога, — винесла торт із прянощами, Каллаген лише головою похитав.