Коли на столі не лишилося нічого, крім чашок і кавника, Роланд дістав тютюн і питально здійняв брови.
— Кури, — сказав Каллаген і гукнув: — Розі, принеси цьому хлопцеві щось, куди можна скидати попіл!
— Чоловіче, я міг би слухати тебе цілий день, — сказав Едді.
— Я теж, — кивнув Джейк.
Каллаген всміхнувся.
— Те саме я можу сказати про вас, хлопці. — Він налив собі півчашки кави. Розаліта принесла Роландові глиняну чашку для попелу. Коли вона пішла, Старий сказав: — Я мав закінчити цю розповідь учора. Майже цілу ніч крутився в ліжку, обдумуючи, як розповісти решту.
— Тобі допоможе, якщо я скажу, що частину її вже знаю? — спитав Роланд.
— Напевно, ні. Ти ходив до Печери дверей з Хенчиком?
— Так. Він сказав, що на говорющій машині, яка відрядила їх туди шукати тебе, була пісня. Та, про яку ти казав?
— «Хтось врятував мені життя», так. Я навіть описати не можу, як це було дивно: сидіти в хижі манні у Кальї Брин Стерджис, дивитися на пітьму Краю грому і слухати Елтона Джона.
— Стоп-стоп-стоп, — запротестувала Сюзанна. — Отче, ти випереджаєш події. Останнє, про що ти розповідав, — Сакраменто, тисяча дев'ятсот вісімдесят перший рік, ти щойно дізнався, що твого друга порізали так звані Брати Гітлера. — Вона строго подивилася на Каллагена й перевела погляд на Джейка й Едді. — Я так бачу, джентльмени, відколи я покинула Америку, ви не надто великих успіхів досягли у справі мирного співіснування.
— Я не винен, — сказав Джейк. — Я в цей час був у школі.
— А я був під кайфом, — сказав Едді.
— Ну добре, в усьому винен я, — сказав Каллаген, і всі розсміялися.
— Закінчуй свою розповідь, — попросив Роланд. — Може, після цього краще спатимеш уночі.
— Можливо. — Замислившись на хвилю, Каллаген почав: — Спогади про лікарню в мене, напевно, такі самі, як і в усіх людей, — запах засобів для дезінфекції й звук приладів. Здебільшого приладів. Їхнє пищання. Єдине, що пищить так само, — це обладнання в кабінах літаків. Одного разу я запитав у пілота, і він сказав, що це звук навігаційних приладів. Пригадую, тоді я ще подумав, що в лікарняних реанімаціях, мабуть, збіса багато навігаційних пристроїв.
Коли я працював у «Домівці», Ровен Маґрудер не був одружений, але, мабуть, усе змінилося, бо в кріслі коло його ліжка сиділа жінка й читала книжку в паперовій обкладинці. Добре вдягнута, в гарному зеленому костюмі, панчохах, в туфлях без підборів. Але я не почувався ніяково через те, що маю перед нею постати. Я помився, почистився, зачесався, як міг, і не пив від самого Сакраменто. Але щойно ми подивилися одне одному в обличчя, мені стало незатишно. Вона сиділа спиною до дверей. Я постукав об одвірок, вона повернулася до мене, і все моє так зване самовладання мов випарувалося. Я відступив на крок назад і перехрестився. Вперше з тієї ночі, як ми з Ровеном навідали Лупе в тій самій лікарні. Здогадуєтеся, чому?
— Авжеж, — сказала Сюзанна. — Бо шматочки склалися докупи. Вони завжди складаються. Ми вже не раз це бачили. Просто не знаємо, якою має бути картина.
— Чи не можемо цього збагнути, — докинув Едді.
Каллаген кивнув.
— Переді мною наче був Ровен, тільки з довгим білявим волоссям і грудьми. Його сестра-близнюк. Вона розсміялася. Спитала, чи я, бува, не побачив привида. Я почувався… поза реальністю. Неначе мене перекинуло до котрогось із тих інших світів, схожого на реальний — якщо такий існує, — але трохи відмінного. Я відчув шалене бажання витягти гаманець і перевірити, хто на купюрах. І не лише через їхню подібність. Через її сміх. Вона сиділа коло чоловіка з її лицем (припускаючи, звісно, що під усіма тими бинтами в нього ще лишилося лице) і сміялася.
— Ласкаво просимо до палати дев'ятнадцять лікарні Тодеш, — сказав Едді.
— Прошу?
— Дон, я лише хотів сказати, що це почуття нам знайоме. Всім. Продовжуй.
— Я відрекомендувався і спитав, чи можу я зайти. А питаючи, думав про Барлоу, вампіра. Вона запевнила мене, що я можу зайти. Сказала, що приїхала з Чикаго, щоб бути з ним в його «час закриття», як вона це назвала. А потім тим самим приємним голосом додала: «Я одразу вас упізнала. Через шрам на руці. У листах Ровен розповідав, що ви, напевно, були релігійною людиною в своєму іншому житті. Він весь час говорив про інше життя людей, маючи на увазі той період, коли вони ще не почали пити, вживати наркотики, не збожеволіли чи все разом. То як, він не помилявся?» Усе це тим приємним голосом. Як жінка, що вела світську бесіду на коктейлі. І Ровен лежав з перебинтованою головою. Якби на ньому були сонячні окуляри, він виглядав би точнісінько як Клод Рейне у «Людині-невидимці».
Я зайшов. Сказав, що справді колись був релігійною людиною, але це вже в минулому. Вона простягнула руку. Я теж простягнув, бо подумав, що…
Він простягає руку, бо вирішив, що вона хоче з ним привітатися. Його надурив приємний голос. Він не усвідомлює, що Ровена Маґрудер Роулінґс насправді піднімає руку, а не подає її. Спершу він навіть не усвідомлює, що його вдарили, до того ж сильно — у лівому вусі дзвенить, з лівого ока течуть сльози. Він чомусь думає, що раптове тепло, яке піднімається у його лівій щоці, — то якась химерна алергічна реакція, можливо, на стрес. Ровена насувається на нього, по її обличчю, моторошно схожому на обличчя Ровена, течуть сльози.
— Підійди, подивись на нього, — каже вона. — Знаєш що? Це інше життя мого брата! Єдине, яке в нього лишилося! Ближче підійди, щоб краще роздивитися. Вони викололи йому очі, вирізали одну щоку. Крізь неї видно зуби. Ку-ку! У поліції мені показали фотографії. Спершу не хотіли, але я наполягла. Вони пробили йому дірку в серці, але її лікарі залатали. Він помирає через печінку, її теж проштрикнули.
— Міс Маґрудер, я…
— Місіс Роулінґс. Але це не твоє діло. Давай, іди. Добре подивися. Подивися, що ти з ним зробив.
— Я був у Каліфорнії. Прочитав у газеті…
— Ну звісно. Я й не сумнівалася. Але ти єдиний, до кого я можу дістатися, не розумієш? Єдиний, хто був до нього близький. Інший його друзяка вмер від хвороби гомиків; а решта не тут. Вони їдять дармове їдло в його нічліжці чи обговорюють те, що сталося, на своїх зборах. Обговорюють, що вони відчувають через це. Що ж, преподобний Каллаген — чи то пак отче? Я побачила твій хрест на власні очі. Я скажу тобі, які почуття він у мене викликає. Він… мене… БІСИТЬ. — Вона не підвищує свого приємного голосу, але коли він розтуляє рота, щоб відповісти, вона притискає йому до губ вказівного пальця і вкладає в цей притиск стільки сили, що він вирішує мовчати. Нехай виговориться, чом би й ні? Багато років він уже не слухав сповіді, але це те саме, що їздити на велосипеді.
— Він закінчив Нью-Йоркський університет з відзнакою, — каже вона. — Ти про це знав? Отримав другу премію на поетичному конкурсі Белуа тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року, ти не знав? А він тоді був ще студентом! Написав роман… чудовий роман… він лежить на моєму горищі, припадає порохом.
Каллаген відчуває, як йому на обличчя падає м’яка тепла роса. Краплі її слини.
— Я просила його, ні, я благала його не кидати писати, а він лише посміявся з мене, сказав, що він нездара. «Нехай це роблять Мейлери, О’Хари та Ірвіни Шоу, — сказав він, — люди, які справді на це здатні. А в мене все це закінчиться тим, що я опинюся в якомусь кабінеті вежі зі слонової кістки, пахкатиму пінковою люлькою й виглядатиму як містер Чіпс».
— І це було б непогано, — каже вона, — але потім він вплутався у програму «Анонімні алкоголіки», а звідти недалеко було й до нічліжки. Й друзів. Таких, як ти.