— І що, навідали? — спитала Сюзанна.
— Ні. Той день, коли я приходив до Ровена в палату номер п'ятсот сімдесят сім лікарні «Ріверсайд», а потім і сам у ній опинився… то було дев'ятнадцяте травня вісімдесят першого року. До Квінза я поїхав у фургоні з трьома чи чотирма іншими чоловіками, що мали незначні травми, двадцять п'ятого травня. За шість днів, якраз перед тим, як я виписався й знову вирушив у дорогу, я побачив статтю в «Пост». Вона була на початку газети, але не на першій сторінці. «НА КОНІ-АЙЛЕНДІ ЗНАЙДЕНО ДВОХ ЗАСТРЕЛЕНИХ ЧОЛОВІКІВ, — мовилося в заголовку. — ПОЛІЦІЯ ВВАЖАЄ, ЩО ЦЕ СПРАВА РУК ГАНГСТЕРІВ». Тому що обличчя й руки жертв спалили кислотою. Незважаючи на це, поліції вдалося встановити їхні особи: Нортон Рендольф і Вільям Ґартон, обидва з Брукліну. В статті були фотографії. Знімки для кримінальної справи — в обох було бурхливе минуле. Так, то були мої хлопці. Джордж і Ленні.
— Думаєте, до них добралися люди закону? — спитав Джейк.
— Так. Розплата не забарилася.
— А в газетах писалося, що то Брати Гітлера? — поцікавився Едді. — Бо коли я підростав, ми все ще лякали один одного тими чуваками.
— У таблоїдах обговорювали таку можливість, — кивнув Каллаген. — Я впевнений, що в душі журналісти, які писали про вбивства, скоєні Братами Гітлера, й завдані каліцтва, знали, що ними були Рендольф і Ґартон, бо опісля не трапилося нічого подібного, крім хіба що пари слабеньких спроб імітації. Але «жовта» преса не хотіла вбивати бабая, бо бабай продавав їм газети.
— Блін, — сказав Едді. — Ти таки побував на війнах.
— Ви ще не чули останнього акту, — попередив Каллаген. — Це щось.
Роланд знову обвів пальцем коло в повітрі, але не підганяючи. Він скрутив собі цигарку. Таким задоволеним троє товаришів не бачили його давно. Більш умиротвореним виглядав хіба що Юк, який спав біля Джейкових ніг.
— Я шукав той пішохідний міст, коли вдруге виходив з Нью-Йорка мостом Джорджа Вашингтона зі своєю книжкою в м'якій палітурці та пляшчиною, — повів далі Каллаген, — але мосту не було. Наступні кілька місяців я час від часу бачив потаємні шляхи — і пам'ятаю, що мені до рук кілька разів потрапляла десятидоларова банкнота з Чедбурном, — але решта їх просто зникли. Я бачив багацько вампірів третього типу і, пригадую, ще подумав тоді, що їх побільшало. Але я їх не чіпав. Просто втратив потребу. Як Томас Гарді втратив охоту писати романи, а Томас Гарт Бентон — писати фрески. «Це лише комарі, — думав я, — Нехай собі». Моїм завданням було дістатися якогось містечка, розшукати найближчу контору «Броні Мен», «Менпауер» або «Джоб Ґай», а ще знайти бар, де мені було б затишно. Я надавав перевагу кнайпам, схожим на «Американо» чи «Блерні Стоун» в Нью-Йорку.
— Іншими словами, теплий стіл і випивка на ньому — от що тобі було потрібно, — констатував Едді.
— Точно. — Каллаген подивився на нього як на споріднену душу. — Ще б пак! І я оберігав ці місця, допоки не наставав час іти далі. Тобто я випивав рівно стільки, щоб захмеліти, в своєму улюбленому барі, а решту вечора — ту його частину, коли вже повзають, кричать і ригають собі на сорочку, — проводив деінде. Зазвичай «аль фреско».
— А що… — почав Джейк.
— Тобто він напивався на природі, зайчику, — пояснила Сюзанна і скуйовдила йому волосся. Але одразу ж скривилася й притисла руку до живота.
— Все гаразд, сей? — спитала Розаліта.
— Так, але якщо у вас є щось із бульбашками, я б залюбки випила.
Розаліта підвелася, водночас постукавши Каллагена по плечі.
— Розповідайте далі, отче, бо й до перших півнів не закінчите.
— Гаразд, — сказав він. — Усе зводиться до одного: я пив. Напивався щовечора й чіплявся до всіх, хто погоджувався мене слухати, з розповідями про Лупе, Ровена й Ровену, чорношкірого, який підібрав мене в Ісакені, Руту, яка справді могла бути забавною, але точно не була сіамською кицькою. І зрештою вирубався.
Так тривало, поки я не потрапив до Топіки. Наприкінці зими тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року. Саме тоді я опустився на самісіньке дно. Знаєте, як це — опуститися на дно?
Запала тривала мовчанка, потім усі закивали. Джейк думав про міс Ейвері, її уроки англійської і свій іспитовий твір. Сюзанна згадувала Оксфорд у Міссісіпі, Едді — узбережжя Західного моря, коли він схилився над чоловіком, що невдовзі став його діном, і збирався перерізати йому горло, бо Роланд не дозволяв йому вийти через магічні двері й ширнутися героїнчиком.
— Своє дно я побачив у тюремній камері, — сказав Каллаген. — Сталося це рано-вранці. Я був порівняно тверезий, до того ж сидів не у витверезнику, а в камері з ковдрою на койці й справжнім сидінням на унітазі. Порівняно з іншими мавпятниками, де мені доводилося побувати, то було все одно що пердіти крізь атлас. Єдине, що мене там діймало, — це чоловік, який проводив перекличку… і та пісня.
Крізь вікно камери, затягнуте дрібною сіткою, проникає сіре світло, що забарвлює його шкіру в сірі відтінки. Його руки брудні й укриті подряпинами. Бруд під нігтями чорний (земля), а подекуди чорно-коричневий (суха кров). Він невиразно пам’ятає, як побився з кимось і цей хтось весь час називав його «сер», тож, напевно, тут він опинився через незмінно популярне порушення статті 48 карного кодексу — «напад на поліцейського». Все, чого йому хотілося (це Каллаген пам’ятає трохи чіткіше), — приміряти хлопцевого кашкета, дуже чепурного. Він пам’ятає, як казав молодому копу (судячи з його вигляду, скоро в поліцію братимуть пуцьвірінків, не привчених до горщика, принаймні в Топіці), що завжди видивляється прикольні капелюхи, завжди носить кашкета, бо в нього на лобі знак Каїна. «Шхоже на хрешт, — пригадує він, що тоді казав (чи намагався сказати), — але нашправді то жна-каїна». Це найбільше, на що він здатен, вимовляючи «знак Каїна».
Минулого вечора він був дуже п’яний, але, сидячи тут, на койці, й проводячи пальцями по скуйовдженому волоссю, він почувається не так уже й погано. У роті огидний смак — наче там посцяла сіамська кицька Рута, — але голова не дуже болить. От якби тільки ці голоси позатикалися! Далі по коридору хтось читає список імен у алфавітному порядку, що здається нескінченним. Ближче хтось співає його найнеулюбленішу пісню: «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя…»
— Нейлор!.. Нотон!.. О’Конор!.. О’Шонесі!.. Осковськи!.. Осмер!..
Щойно він усвідомлює, що співає насправді він сам, як у його литках починається тремтіння. Воно підбирається до колін, потім до стегон, поволі дужчає. Він бачить, як великі м’язи на його ногах ходять угору-вниз, як поршні. Що з ним відбувається?
— Палмер!.. Палмґрен!..
Тремтіння доходить до паху й перекидається на низ живота. На трусах спереду розпливається темна пляма, коли він заливає їх сечею. Водночас його ступні починають бити повітря, наче він намагається вдарити обома одночасно по невидимих футбольних м’ячах. «У мене напад, — думає він. — Мабуть, це воно. Мабуть, я непритомнію. Бувай, чорна пташко». Він пробує покликати на допомогу, але з рота виривається лише тихе булькотіння. Його руки злітають угору й падають. Тепер він б’є ногами по невидимих м’ячах, руками показує «алілуя», а чоловік на дальньому боці коридору не закінчить своєї переклички до наступного століття чи навіть до наступного льодовикового періоду.
— Пеш’є!.. Пітере!.. Пайк!.. Половік!.. Рейні!.. Ренкурт!..
Тіло Каллагена вище пояса починає смикатися вперед і назад.
Щоразу, коли воно робить ривок уперед, він близький до того, щоб втратити рівновагу і впасти на підлогу. Його руки злітають угору. Ноги б’ють повітря. На сідницях зненацька розпливається теплий млинець, і він розуміє, що обгидився.
— Рікуперо!.. Робілард!.. Россі!..
Його відкидає назад, до побіленої бетонної стіни, на якій хтось надряпав «БАНҐО СКАНК» і «У МЕНЕ ЩОЙНО БУВ МІЙ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ НЕРВОВИЙ ЗРИВ». Потім знову вперед, усім тілом, ревно, як мусульманин на ранковій молитві. Якусь мить він тупо роздивляється бетонну підлогу між своїми голими коліньми, а потім втрачає рівновагу й падає на обличчя. Щелепа, що якимось дивом загоїлась попри нічні пиятики, знову ламається в трьох місцях із чотирьох. Але тепер, для досконалого балансу (адже число «чотири» — магічне), він ламає собі ще й носа. Лежить, б’ючись на підлозі, як упіймана риба на гачку, його тіло розмальоване кров’ю, лайном і сечею. «Я помираю», — думає він.