Тепер з’являється інший шум. Аритмічний стукіт. Якась машина, і не в найкращому (судячи зі звуку) стані. Він підводиться. Тут спекотно, і на обличчі та руках одразу ж виступає піт. Він дивиться на себе й бачить, що новий одяг із «Ґранд-Рівер» десь подівся. На ньому джинси й блакитна сорочка, тонка й м’яка від частого прання. На ногах пара старих чобіт зі стоптаними підборами. Схоже, в них пройшли не одну спраглу милю. Він згинає ноги, намагаючись відчути, чи є переломи. Начебто немає. Потім руки. Нема. Він пробує клацнути пальцями. Вони легко виконують завдання — лунає тихе сухе клацання, наче переламуються галузки.
«Невже все моє життя було сном? — думає він. — А це дійсність? Якщо так, то хто я і що тут роблю?»
А з напівмороку за його спиною долинає той незмінний стомлений звук: стук-СТУК-стук-СТУК-стук-СТУК.
Він повертається в той бік і охкає від побаченого. Посеред покинутої стайні стоять двері. Їх не вмонтовано в стіну, вони просто стоять. Завіси є, але, наскільки він може бачити, вони кріплять двері лише до повітря. Посередині видніють ієрогліфи. Він не може їх прочитати. Підходить ближче, наче це допоможе їх зрозуміти. І в певному сенсі допомагає. Бо він бачить, що дверна ручка — кришталева, з вирізьбленою на ній трояндою. А він читав Томаса Вулфа: камінь, троянда, незнайдені двері. Камінь, троянда, двері. Каменя ніде немає, але, можливо, саме його позначає ієрогліф.
«Ні, — думає він. — Ні, це слово „незнайдені“. Може, камінь — це я».
Він торкається кришталевої ручки. Немовби за сигналом
(сіґулом, думає він)
машинний стукіт стихає. Дуже слабкий і дуже віддалений, долинає до його вух передзвін. Він пробує повернути ручку. Вона не піддається. Ні на крихту не повертається. Таке враження, що її вмуровано в бетон. Коли він приймає руку, дзеленчання припиняється.
Він обходить двері, щоб побачити їх з іншого боку, й вони зникають. Повертається назад, і вони виявляються на місці. Він тричі повільно обходить їх по колу, відмічаючи точку, в якій двері зникають з одного боку й з’являються з іншого. Він змінює напрям на протилежний. Те саме. Що за дурня?
Він задумливо роздивляється двері, потім іде в глиб стайні, шукаючи машину, яку чув. Іти не боляче. Якщо він тільки-но впав з висоти, його тіло ще не отримало про це сигнал. Але ж як тут спекотно!
Він проходить повз кінські стійла, давно покинуті. Бачить купу давнього сіна, на ній — складену ковдру й дошку для нарізання хліба. На ній лежить шматок сушеного м’яса. Каллаген піднімає його, нюхає, відчуває запах солі. «Солонина», — думає він і відправляє м’ясо до рота, не надто боячись отруїтися. Чи можна отруїти того, хто вже й так мертвий?
Жуючи, він продовжує свій огляд. В глибині стайні є маленька кімната, більше схожа на прибудову. У її стінах кілька шпарин, крізь які він зазирає всередину й бачить машину, що стоїть на бетонному острівці. Усе в стайні шепоче про довгі роки й запустіння, але цей пристрій, схожий на машину для доїння корів, здається новісіньким. Ні іржі, ні пилу. Каллаген підходить ближче. Збоку в апараті стирчить хромована рурка. Під нею — стік для води. Сталеве кільце довкола нього вологе. Зверху на машині є маленька металева пластинка, біля неї — червона кнопка. На пластинці вибито напис:
На червоній кнопці — слово «УВІМК» Каллаген натискає її. Втомлений стукіт поновлюється, і за мить з хромованої рурки уже тече вода. Він підставляє руки. Вода крижана, тисячами голок коле перегріту шкіру. Він п’є. Вода ні солодка, ні кисла, і він думає: «На великих глибинах такого поняття, як смак, не існує. Це…»
— Здоров, фадда.
Від несподіванки Каллаген скрикує. Його руки злітають угору, і на мить діаманти крапель зблискують у запиленому сонячному промені й падають між двома покорченими дошками. Він рвучко повертається на стесаних підборах чобіт. За дверима насосної зали стоїть чоловік у мантії з каптуром.
«Сейр, — думає Каллаген. — Це Сейр, він пішов за мною слідом, пройшов крізь ті бісові двері…»
— Спокійно, — каже чоловік у мантії. — «Легше на поворотах», як сказав би стрільців новий друг. — І довірчим тоном: — Його звуть Джейк, але економка зве його Бамою. — А потім жвавим тоном людини, якій щойно сяйнула геніальна думка: — Я ж можу тобі його показати! Їх обох! Може, ще не пізно! Ходімо! — Він простягає руку. Пальці, що стримлять з рукава мантії, довгі, білі й якісь неприємні. Як воскові. Каллаген не зрушує з місця, чоловік у мантії намагається його напоумити. — Ходімо. Ти не можеш тут залишатися. Це лише придорожня станція. Тут ніхто не залишається надовго. Ходімо.
— Хто ти?
Чоловік у мантії нетерпляче цикає на нього.
— На це нема часу, фадда. Ім’я, ім’я, що є ім’я, як сказав хтось. Шекспір? Вірджинія Вулф? Але кому воно треба? Ходімо, я покажу тобі диво. Я не торкатимусь тебе, а йтиму попереду. Бачиш?
Він повертається. Мантія розвівається, як шлейф вечірньої сукні. Він іде до стайні, й за мить Каллаген рушає слідом. Зрештою, кімната з колонкою — це глухий кут. Надворі він принаймні зможе втекти.
Тікати куди?
Там буде видно.
Проходячи повз двері, чоловік у мантії стукає об них кісточками пальців.
— Постукай об дерево, щоб не зурочити! — весело вигукує він. І коли він ступає у яскравий прямокутник світла, що ллється крізь двері стайні, Каллаген бачить, що в лівій руці в нього якийсь предмет. Це скринька, квадратна, з фут завдовжки, завширшки і вглиб. Скидається на те, що її зроблено з того самого дерева, що й дошки підлоги. Чи зі щільнішого різновиду того дерева. Воно темніше, і волокна дрібніші.
Сторожко спостерігаючи за чоловіком у мантії, щоб зупинитися, якщо зупиниться він, Каллаген виходить слідом за ним на сонце. Спека тут, ще нестерпніша, нагадує йому про Долину смерті, в якій він бував. Надворі його здогади підтверджуються: так, це пустеля. З одного боку стоїть занепала будівля з блоків піщанику, що осипаються. Мабуть колись то був заїжджий двір. Чи покинуті декорації до вестерну. З іншого боку — загін для худоби, де більшість конов’язей і стовпчиків, струхлявівши, попадали. Далі, куди не кинь оком, тягнуться милі й милі кам’янистого піску. І більше нічого, крім…
Так! Там щось є! Двічі щось є! Дві крихітні рухомі цятки на далекому обрії!
— Бачиш їх? У тебе чудовий зір, фадда!
Чоловік у чорній мантії (його обличчя, затінене каптуром, лише бліда розмита пляма) стоїть за двадцять кроків від нього. Він хихоче. Цей звук подобається Каллагену ще менше, ніж восковий вигляд його пальців. Це шкряботіння мишей, які гасають по кістках. Звісно, це безглуздо, але…
— Хто вони? — сухим голосом питає Каллаген. — І хто ти? Що це за місце і де воно знаходиться?
Чоловік у чорному театрально зітхає.
— Так багато передісторії й так мало часу, — каже він. — Називай мене Волтером, якщо тобі це до вподоби. Що ж до цього місця, то це придорожня станція, я вже тобі казав. Маленька зупинка між твоїм світом і наступним. О, ти думав, що далеко забрів своїми потаємними шляхами? Справжня подорож, фадда, починається тільки зараз.
— Припини мене так називати! — кричить Каллаген. У горлі вже сухо. Спека від сонця збирається на його маківці й тисне на неї, як тягар.
— Фадда, фадда, фадда! — повторює чоловік у чорному. Голос у нього ображений, але Каллаген знає, що в душі він хихоче. Напевно, цей чоловік — якщо це людина — чимало часу проводить, підсміюючись про себе. — Не сердься, думаю, не варто. Я зватиму тебе Доном. Так тобі буде приємніше?