Коли наступного ранку Роланд і Едді увійшли до церкви Світлої Діви Марії, на північно-східному обрії ще тільки народжувався світанок. Щільно стискаючи губи, Едді освітлював дорогу вздовж центрального проходу свічником. Річ, по яку вони прийшли, гуділа тихо й сонно, але це гудіння все одно нервувало Едді. Та й сама церква справляла моторошне враження. Порожня, вона здавалася надміру великою. Едді все очікував побачити привидів (а на додачу до них ще й заблуканих мерців), які б сиділи на лавах і проводжали їх осудливими поглядами.
Але найгіршим було гудіння.
Коли вони наблизились до вівтаря, Роланд відкрив свій кошіль і витяг звідти сумку для боулінгу, яку до вчорашнього дня Джейк тримав у своєму рюкзаку. Стрілець на мить підніс її догори, розгорнувши, і вони прочитали напис: «У МІДВОРЛД-ЛЕЙНЗ МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ».
— А тепер ні пари з вуст, поки я не скажу, що можна говорити, — сказав Роланд. — Ясно?
— Так.
Роланд натиснув великим пальцем на жолобок між двома мостинами підлоги, і сховок відкрився. Він відкинув кришку до кінця. Едді якось бачив по телевізору фільм («Бомби, що не розірвалися» — так він називався) про людей, які знешкоджували вибухівку, скинуту під час нацистського бомбардування Лондона. Роландові рухи нагадали йому той фільм. А чом би й ні? Якщо вони мали радію щодо речі, яка лежала в сховку, — а Едді точно знав, що вони не помилялися, — то справді була бомба, що не розірвалася.
Роланд відгорнув білий стихар, і їхнім очам відкрилася скринька. Гудіння стало гучнішим. Едді відчув, що йому перехоплює подих. На шкірі виступив холодний піт. Десь поблизу неймовірно люте чудовисько наполовину розплющило сонне око.
Але гудіння знову стало тихим та сонним, і Едді знову зміг дихати.
Роланд простягнув йому сумку для боулінгу, жестом показуючи, щоб він її розкрив. Попри погане передчуття (йому дуже хотілося прошепотіти на вухо стрільцеві, що це все до добра не доведе, треба їм тікати), Едді послухався. Роланд витягнув скриньку, і гомін знову посилився. У яскравому, хоч і невеликому колі світла від свічок Едді бачив, що на Роландовому чолі виступили краплини поту. І відчув, що його лоб теж спітнів. Якщо чорна Тринадцятка прокинеться і жбурне їх кудись у чорну невідомість…
Я не піду. Я боротимуся до останнього, щоб залишитися з Сюзанною.
Авжеж, він би боровся. Але коли Роланд опустив різьблену скриню з дерева привидів у дивну металеву сумку, яку вони знайшли на пустирі, Едді відчув величезне полегшення. Гудіння не стихло, але стало майже нечутним. А коли Роланд обережно затягнув шворку на сумці, тихий гомін перетворився на далекий шепіт, як у морській мушлі.
Едді накреслив перед собою хрест у повітрі. Ледь усміхнувшись, Роланд зробив те саме.
Надворі вони побачили, що на північно-східному обрії помітно виясніло — схід сонця вже був не за горами.
— Роланде.
Стрілець повернувся до нього, питально здійнявши брови. Сумку він тримав за горловину, вочевидь не надто довіряючи важкий вантаж шворкам, хоч вони й здавалися надійними.
— Якщо ми знайшли цю сумку в тодеші, як ми змогли забрати її в реальність?
Роланд замислився над питанням.
— Може, мішок теж перебуває в тодеші.
— І зараз?
Роланд кивнув.
— Думаю, так. І зараз.
— Ого. — Едді теж замислився. — Це якось моторошно.
— Передумав відвідувати Нью-Йорк, Едді?
Едді похитав головою. Але йому було страшно. Напевно, ще страшніше, ніж тоді, коли він вийшов у прохід баронського вагона, щоб загадати Блейну кілька загадок.
На той час, коли вони пройшли половину стежки, що вела до Печери дверей («Височенько», — сказав Хенчик, і то була таки правда), було вже близько десятої ранку. Повітря вже розігрілося. Едді зупинився, витер потилицю банданою і подивився на звивисті сухі річища на півночі. Подекуди в схилах зяяли чорні дірки. Едді спитав у Роланда, чи то гранатові копальні. Стрілець кивнув.
— І в котрій з них ти хочеш сховати дітей? Її видно звідси?
— Взагалі-то так. — Роланд витяг свій єдиний револьвер і показав ним на шахту. — Подивися вище прицілу.
Едді побачив глибоку розколину, що звивалася у формі нерівної подвійної літери S. У ній клубочилися оксамитові тіні, й Едді подумав, що її дно бачило промені сонця нечасто, щонайбільше на півгодини у розпал дня. Далі на північ розколина врізалася в масивну скелю. Напевно, вхід до шахти був там, припустив Едді, але він губився у темряві. На південному сході розломина переходила в ґрунтову дорогу, що гадючилася аж до Східного шляху. А далі до самої ріки полого спускалися поля, сягаючи рисових ділянок, досі зелених, хоч уже й збляклих.
— Згадується історія, яку ти нам розповідав, — мовив Едді. — Каньйон Петлі.
— Авжеж.
— От тільки тонкоходу, який зробив би всю брудну роботу, немає.
— Так, — погодився Роланд, — Немає.
— Скажи мені правду. Ти справді збираєшся сховати дітей у тій шахті?
— Ні.
— А фолькен думають, що ти… що ми збираємося це зробити. Так вважають навіть жінки, що кидали тарілки.
— Я знаю, — сказав Роланд. — Я хочу, щоб вони так думали.
— Чому?
— Бо я вважаю, що немає нічого надприродного в тому, як Вовки знаходять дітей. А знаючи історію діда Джефордса, не думаю, що у Вовках узагалі є щось надприродне. У цьому зерносховищі завівся щур, от і все. Хтось доносить тим силам у Краї грому, які посилають Вовків.
— Тобто щури змінюються. Кожні двадцять три чи двадцять чотири роки.
— Так.
— І хто ж це? — спитав Едді. — Хто на таке здатен?
— Я не впевнений, але маю здогади.
— Тук? Це те, що передається у спадок, від батька синові?
— Едді, якщо ти відпочив, думаю, нам краще рушати далі.
— Оверголсер? Може, той тип Телфорд, схожий на телековбоя.
Роланд мовчки пройшов повз нього. Під його новими шорбутсами шурхотів гравій. Рожева сумка в лівій руці розгойдувалася вперед-назад. Куля всередині без угаву шепотіла про свої неприємні таємниці.
— Як завжди, балакучий, — буркнув Едді й пішов слідом.
Перший голос, що долинув з глибин печери, належав великому мудрецеві і видатному наркашу.
— Ой, подивіться, це моя маленька сестричка! — простогнав Генрі. Його голос, смішний і страшний водночас, нагадав Едді померлого партнера Ебенезера Скруджа в «Різдвяній пісні». — Дівчисько думає, що йому світить повернення в Нью-Йорк? Брате, якщо ти це зробиш, то потрапиш набагато далі. Краще залишайся там, де ти зараз… щось вирізьблюй… будь хорошим маленьким гомиком… — Мертвий брат розреготався. Живий здригнувся.
— Едді? — звернувся до нього Роланд.
— Слухай свого брата, Едді! — закричала його мати з темної горлянки печери. На кам'яній підлозі видніли розкидані маленькі кістки. — Він віддав за тебе життя, все своє життя, і найменше, чим ти можеш віддячити, — слухатися його!
— Едді, все гаразд?
Тепер заговорив Чаба Драбнік, Схибнутий Довбаний Угорець, як його називали в банді Едді. Чаба казав, щоб Едді дав йому сигарету, або він спустить з нього довбані штани. Відволіктися від цього лячного, але гіпнотичного бурмотіння коштувало Едді чималих зусиль.
— Так, — відказав він. — Напевно, так.
— Голоси долинають з твоєї голови. Печера якимось чином знаходить їх і відтворює, роблячи гучнішими. Я знаю, це трохи нервує, але то все не насправді.
— Брате, чому ти дозволив їм убити мене? — заридав Генрі. — Я все надіявся, що ти прийдеш, а ти не прийшов.
— Не насправді, — повторив Едді. — Все ясно. Що тепер?
— Якщо вірити обом історіям про це місце, які я чув від Каллагена і Хенчика, то двері відчиняться, щойно я підніму віко скриньки.
Едді нервово розсміявся.
— Мені не хочеться навіть, щоб ти витягав ту скриню з сумки, а ти говориш про те, щоб кришку відкрити.
— Якщо ти передумав…
Едді похитав головою.
— Ні. Я хочу зайти в ці двері. — Враз його обличчя просяяло в усмішці. — Ти ж не боїшся, що я піду шукати ширку? Що знайду торгівця і вмажуся?