Выбрать главу

Тауер і його особливі клієнти на складі, подумав він, на тому складі, який він пристосував під кабінет. І цього разу вони прийшли не для того, щоб поговорити. Едді не сумнівався, що Балазарові джентльмени вирішили освіжити пам'ять містера Тауера, нагадати йому про те, що наближається п'ятнадцяте липня, а заразом і про те, яким має бути найрозумніше рішення.

Коли слово «джентльмени» зринуло в думках Едді, воно принесло з собою новий спалах люті. Цілком підходяще слово для типів, що розбивають окуляри гладкого й сумирного власника книгарні, а потім тягнуть його на задвірки й там тероризують. Джентльмени, бля-комала!

Він поторсав ручку дверей. Замкнено, але зламати замок — раз плюнути. Двері ходили в одвірку, як розхитаний зуб. Стоячи біля дверей і вдаючи, ніби його дуже зацікавила якась книга (принаймні він сподівався, що справляє таке враження), Едді почав натискати: спершу на ручку, потім привалився до дверей, наче хотів відпочити.

«Дев'яносто дев'ять відсотків зі ста, що на тебе ніхто не дивиться. Це ж Нью-Йорк, правда? Не підкажете, як пройти до міської ради, чи мені одразу йти на хрін?»

Він натиснув сильніше. І хоч зробив це не на повну силу, але щось тріснуло і двері подалися вперед. Едді без вагань увійшов, наче мав на це повне право, і зачинив за собою двері. Але клямка не зачинилася як слід. Едді взяв з дитячого столика книжку «Як Ґрінч украв Різдво», вирвав останню сторінку ( Ніколи не подобалося, чим там усе закінчується), склав її втричі й запхав між дверима і одвірком, щоб двері не відчинялися. Потім роззирнувся навколо.

Тепер, коли сонце сховалося за вестсайдськими хмарочосами, у порожній книгарні стало темно. Жодних звуків…

Ні. Якийсь звук був. Притлумлений крик з глибин крамниці. «Обережно, працюють джентльмени», — подумав Едді й відчув новий, гостріший напад люті.

Він смикнув за зав'язку на Роландовому мішку й підійшов до дверей з написом: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ». Довелося обійти купу розкиданих книг у паперових обкладинках і перевернутий стелаж, старомодний, із тих, що траплялися в аптеках. Кельвін Тауер ухопився за нього, коли Балазарові джентльмени тягли його на склад. Едді цього не бачив, але міг собі уявити.

Двері були незамкнені. Едді витяг Роландового револьвера і поклав мішок на підлогу, щоб він не заважав у вирішальний момент. Потім потроху, дюйм за дюймом, відчинив двері, що вели до складу, пригадуючи, де стоїть стіл Тауера. Якби вони його побачили, він би метнувся до них, лементуючи на всю горлянку. За словами Роланда, якщо тебе помітили, завжди треба кричати на всю горлянку. Бо так можна ошелешити ворога і це дасть секунду-дві переваги, які можуть стати вирішальними.

Але цього разу обійшлося без криків і атаки. Чоловіки, яких він шукав, були у відгородженому кабінеті. Їхні тіні знову химерно виростали й стрибали по стіні. Тауер сидів на стільці, але стілець більше не стояв біля столу. Його поставили між двох з трьох шафок для документів. Без окулярів Тауерове приємне обличчя виглядало беззахисним. Обидва гості дивилися на нього, тобто стояли спиною до Едді. Тауер міг би його побачити, але всю його увагу було прикуто до Джека Андоліні і Джорджа Бйонді. Неприкритий жах, написаний на обличчі Тауера, змусив Едді пережити ще одну хвилю злості.

У повітрі пахло бензином. Едді здогадувався, що цей запах міг налякати навіть найхоробрішого власника крамниці, а надто якщо він владарює в паперовій імперії. Вищий з двох бандитів — Андоліні — стояв біля заскленої книжкової шафи зі скляними дверцятами заввишки зо п'ять футів. Її дверцята були розчахнені, п'ять-шість полиць усередині було заставлено книгами в прозорих поліетиленових обгортках. Андоліні піднімав одну з них над головою, до абсурду схожий на персонажа телемагазину. Коротун, Бйонді, так само здіймав скляну банку з бурштиновою рідиною. Сумнівів у тому, що в ній, не було.

— Містере Андоліні, будь ласка, — благав Тауер дрижачим голосом. — Будь ласка, це дуже цінна книга.

— Це й так ясно, — сказав Андоліні. — У цій шафі всі книги цінні. Я так розумію, у вас є примірник «Уліса» з автографом, потягне на двадцять шість тисяч доларів.

— Джеку, ти що? — щиро здивувався Джордж Бйонді. — Як це книжка коштує двадцять шість штук?

— Я не знаю, — відповів Андоліні. — Може, ви нам розкажете, містере Тауер? Чи можна на «ти», Кел?

— Свого «Уліса» я зберігаю в банківській комірці, — сказав Тауер. — Він не продається.

— Але ці продаються, — зауважив Андоліні. — Чи не так? Бачу, на цій написано олівцем цифру сім тисяч п'ятсот. Звісно, не двадцять шість штук, але все одно можна нову машину купити. Тож от як ми вчинимо, Кел. Ти слухаєш?

Едді підбирався чимраз ближче. Він намагався рухатися тихіше, але не надто старався. І все одно ніхто його не побачив і не відчув. Невже він теж був таким дурним, коли жив у цьому світі? Таким вразливим у ситуації, яку навіть засідкою назвати не можна? Напевно, так, тож не дивно, що Роланд попервах так презирливо до нього ставився.

— Я… я слухаю.

— У тебе є те, що містерові Балазару потрібно не менше, ніж тобі — твій «Уліс». І хоч усі книги в цій шафі на словах продаються, думаю, ти ще нічого не продав, бо просто… не можеш… розпрощатися з ними. Так само, як не можеш розстатися з пустирем. Тож ось що ми зробимо. Джордж обіллє бензином ще книженцію ціною сім тисяч п'ятсот доларів, а я її підпалю. Потім я візьму наступну книгу з твоєї маленької скриньки зі скарбами й попрошу тебе дати усне зобов'язання продати ту ділянку корпорації «Сомбра» опівдні п'ятнадцятого липня. Ясно?

— Я…

— Якщо ти даси усну згоду, наша зустріч закінчиться. А якщо не даси згоди, я спалю другу книжку. Потім третю. Потім четверту. Після четвертої, сер, моєму напарникові увірветься терпець.

— Це ти точно сказав, — озвався Джордж Бйонді.

Едді вже підійшов так близько, що міг простягнути руку й торкнутися Шнобеля, а вони досі його не помічали.

— Після цього ми просто виллємо рештки бензину в твою скляну шафу, і всі твої дорогоцінні книжки зго…

І тут Джек Андоліні нарешті помітив якийсь рух. Він подивився поверх лівого плеча напарника і побачив молодого чоловіка зі світло-карими очима і засмаглим до чорноти обличчям. Чоловік тримав у руці величезний старовинний бутафорський револьвер. Бутафорський, інакше й бути не могло.

— Хто ти, бл… — почав Джек.

Але не встиг він договорити, як обличчя Едді Діна просяяло від радості й щирого задоволення, одразу перетворивши його з симпатичного на красеня.

— Джордж! — закричав він. Таким тоном вітають давнього найдорожчого друга після довгої розлуки. — Джордж Бйонді! У тебе досі найбільший дзьоб на цьому боці Гудзону! Радий тебе бачити, чувак!

Тварина людського роду має систему реагування, яка змушує її певним чином реагувати на незнайомців, що називають її на ім'я. Якщо звертання доброзичливе, ми відчуваємо майже непереборну потребу відповісти так само. Попри ситуацію, в якій вони всі опинилися, Джордж «Шнобель» Бйонді повернувся на голос, що так весело й фамільярно його гукнув, з усмішкою. Та усмішка так і застигла на його обличчі, коли Едді щосили вдарив його руків'ям Роландового револьвера. Андоліні мав гострий зір, але й він бачив лише розмиту пляму, коли тричі опускалося руків'я. Перший удар потрапив Бйонді межи очі, другий — вище правого ока, третій — у праву скроню. Перші два удари супроводжувалися глухим стукотом, останній волого чвакнув. Бйонді впав на підлогу, як мішок з листами, очі закотилися так, що показалися білки, губи скривилися, як у немовляти, яке чекає, коли йому дадуть груди. Банка випала з його ослаблої руки, вдарилася об бетонну підлогу, розбилася. Запах бензину посилився, став різким, нестерпним.

Едді не дав напарнику Бйонді часу оговтатись. Поки Шнобель смикався на підлозі в калюжі бензину й уламках скла, Едді наступав на Андоліні, змушуючи його задкувати.