Джейк витяг з кріпильної муфти «рюгер» і взяв його в праву руку, тримаючи великого пальця на запобіжнику.
— «Винувате сумління робить нас боягузами», — пихато сказав Енді. — Це моя вільна адаптація з…
— Замовкни, ти, торбо гайок і дротів, — огризнувся Слайтмен. — Я… — І тут пролунав його крик. Пронизливий. Джейк відчув, як закам'янів біля нього Юк, як почала здійматися його шерсть. Шалапут тихо загарчав. Джейк затулив йому морду рукою.
— Пусти! — верещав Слайтмен. — Пусти мене!
— Авжеж, сей Слайтмен, — турботливо сказав Енді. — Я лише натиснув на маленький нерв у вашому лікті, от і все. Великої шкоди я б вам цим не завдав, хіба що застосував би силу, рівну двадцяти фунтам тиску.
— Чому ти, в біса, це робиш? — плаксиво, ображено спитав Слайтмен. — Хіба я не роблю все, що ти від мене хочеш, і навіть більше? Хіба не ризикую своїм життям заради свого хлопчика?
— Не кажучи вже про маленькі дарунки, — лагідно нагадав Енді. — Ваші окуляри… музичний апарат, який ви ховаєте в надрах сідельної сумки… і, авжеж…
— Ти знаєш, чому я це роблю і що зі мною буде, якщо мене викриють, — обірвав Слайтмен. Його голос більше не був плаксивим. Він говорив з гідністю і трохи втомлено. Джейк слухав, і на душі йому ставало дедалі паскудніше. Якщо він вибереться звідси й викриє батька Бенні перед усіма, то хотілося б, щоб той був негідником. — Так, я маю маленькі дарунки, правду кажеш, і я дякую. Окуляри, щоб краще бачити і зраджувати людей, яких я знав усе своє життя. Музичний апарат, щоб заглушити голос сумління, про яке ти так легко пасталакаєш, і спати вночі. А ти ще здушуєш мою руку, і з'являється таке відчуття, що мої очі от-от повилазять мені на лоба.
— Я все їм дозволяю. — Тепер голос Енді змінився майже до непізнаваності. Джейк знову подумав про Блейна, і знову його пронизав страх. А що, якби цей голос почув Тіан Джефордс? Чи Воун Айзенгарт? Чи решта фолькен? — Вони сиплють мені в лице образами, як гарячим вугіллям, і жодного разу я не сказав слова проти і не підняв руки. «Іди туди, Енді. Йди сюди, Енді. Перестань співати, Енді. Не торохкоти. Не кажи нам про майбутнє, ми не хочемо про нього чути». Тож я й не розповідаю, хіба що про Вовків кажу, бо про те, що їх засмучує, вони слухають. Для мене кожна сльоза — це краплина золота. «Ти нікчемна купа дротів і лампочок, — кажуть вони. — Скажи нам, яка буде погода, заколисай дитину і вимітайся к бісу». І я все дозволяю. Я дурний Енді, іграшка для дітей і посміховисько для всього села. Але від вас, сей, я насмішок не терпітиму. Ви ж хочете й далі жити в Кальї, коли Вовки дадуть їй спокій на наступні кілька років?
— Ти ж знаєш, що хочу, — сказав Слайтмен, і тепер Джейк ледве міг розчути слова. — Я заслуговую на це.
— Ти й твій син, обидва скажіть спасибі, хочете жити в Кальї, обидва скажіть «комала»! І це можливо. Але залежить це не лише від смерті чужинців. Це залежить від мого мовчання. Якщо ти хочеш, щоб я мовчав, я вимагаю поваги до себе.
— Це безглуздя, — після короткої паузи озвався Слайтмен. Сидячи в шафі, Джейк погоджувався з ним усіма фібрами душі. Робот, що вимагав поваги, був абсурдним. Але так само безглуздим був і величезний ведмідь, що патрулював порожній ліс, і бандит, що намагався розгадати таємницю двополярних комп'ютерів, і поїзд, який жив лише заради того, щоб слухати й відгадувати загадки. — Крім того, скажи, прошу, як я можу поважати тебе, якщо сам себе не поважаю?
У відповідь пролунало механічне клацання, дуже гучне. Такий самий звук Джейк чув від Блейна, коли той непокоївся, що абсурдне питання могло спалити його логічні схеми. Потім Енді сказав:
— Немає відповіді, дев'ятнадцять. Підключіться і відзвітуйте, сей Слайтмен. Закінчуймо з цим.
— Гаразд.
Тридцять-сорок секунд клацали клавіші, потім пролунав високий вереск, що змусив Джейка поморщитися. Юк ледь чутно загарчав. Ніколи в житті Джейк не чув такого страхіття: слово «модем» для хлопчика з Нью-Йорка 1977 року було порожнім звуком.
Потім вереск різко обірвався. Якусь мить у будівлі панувала тиша. Потім:
— ЦЕ АЛГУЛ-СЬЄНТО, ФІНЛІ О'ТЕҐО. НАЗВІТЬ ПАРОЛЬ. У ВАС Є ДЕСЯТЬ СЕК…
— Субота, — відповів Слайтмен, і Джейк скривився. Чи в цьому світі він хоч раз чув це слово, яке означало щасливий вихідний? Напевно, ні.
— ДЯКУЮ. АЛГУЛ-СЬЄНТО, ПРИЙНЯТО. НА ЗВ'ЯЗКУ. — Знову щось коротко вереснуло. Потім: — ДОПОВІДАЙТЕ, СУБОТО.
Слайтмен розповів про те, як стежив за Роландом і «молодшим», коли ті ходили до Печери голосів, де стояли якісь двері, що, найпевніше, були витівкою манні. Сказав, що користувався далекоглядом і тому все дуже добре роздивився…
— Телескопом, — виправив Енді, знову своїм манірним самовдоволеним голосом. — Такі прилади називають телескопами.
— Може, відзвітуєш замість мене? — з холодним сарказмом спитав Слайтмен.
— Благаю прощення, — голосом, сповненим невимовної муки, сказав Енді. — Перепрошую, перепрошую, будь ласка, продовжуйте.
Настала пауза. Джейк уявляв, як Слайтмен зиркає на робота, через високий зріст Енді змушений дивитися знизу вгору, і скільки в його погляді безсилої люті. Але зрештою він продовжив.
— Вони залишили коней внизу і піднялися нагору. З собою несли рожевий мішок, який перекладали з руки в руку, наче там лежало щось важке. Річ усередині була квадратна, я зміг це роздивитися. Чи можу я запропонувати два здогади?
— ТАК.
— По-перше, вони могли ховати в печері дві-три панотцевих книжки, які він так цінує. Якщо це так, то після виконання основної місії туди слід відрядити Вовка, щоб знищив їх.
— НАВІЩО? — Голос був крижаний. Джейк не сумнівався, що то не людський голос. Він вселяв у нього страх і позбавляв сил.
— Щоб була наука, як ви не від того, — здивовано відповів Слайтмен, наче то було очевидно. — Щоб священику була наука!
— ДУЖЕ СКОРО КАЛЛАГЕНУ БУДЕ НЕ ДО НАУКИ, — сказав голос. — ДРУГИЙ ЗДОГАД?
Коли Слайтмен знову заговорив, його голос тремтів. І Джейк хотів, щоб цей зрадник, цей сучий син дрижав до кісток. Він захищав свого сина, свою єдину дитину, але це не давало йому права…
— То могли бути карти, — сказав Слайтмен. — Я довго думав і зрозумів, що чоловік, у якого є книги, може мати й карти. Він міг дати їм карти східних місцевостей на підступах до Краю грому. Вони безсоромно заявляли, що після Кальї збираються вирушити туди. Якщо то карти й навіть якщо вони виживуть, користі з тих карт буде — кіт наплакав. Наступного року північ переміститься на схід, а за рік поміняється місцями з півднем.
Сидячи в темній запорошеній шафі, Джейк зненацька побачив Енді, який стояв поряд і слухав Слайтменів звіт. Його сині очі блимали електричним вогнем. Слайтмен цього не знав (і ніхто в Кальї не знав), але це блимання було індикатором гумору DNF-44821-V-63. Робот сміявся.
«Бо він знає, — подумав Джейк. — Знає, що в тій сумці. Ставлю коробку печива, що знає».
Але як Джейк міг бути в цьому впевнений? Чи міг він торкнутися розуму робота?
«Якщо робот може думати, — озвався в його голові стрілець. — Тоді ти можеш ці думки прочитати».
Що ж… можливо.
— Хай що в них там таке, це, по-моєму, очевидний знак того, що вони справді збираються сховати дітей у сухих річищах, — вів далі Слайтмен. — А не в тій печері.
— Ні, ні, звісно, не в тій печері, — сказав Енді. І хоч його голос був так само манірний і серйозний, Джейк міг уявити, як спалахують його сині очі. Мерехтять, як вогники. — У тій печері забагато голосів, діти злякаються! Срака-мотика!
DNF-44821-V-63, робот-вістовий. Вістовий! Слайтмена можна було звинуватити в зраді, але як можна звинувачувати Енді? Він лише виконував свою функцію, викарбувану на його грудях так, щоб увесь світ це бачив. І за весь час ніхто цього не збагнув, хоч те слово весь час було в них перед очима. О боги!
Тим часом батько Бенні й далі незворушно звітував перед Фінлі О'Тего, який перебував у місці, що називалося Алгул-Сьєнто.
— Шахта, яку він нам показував на карті двійнят Тейвері, — це «Глорія», а вона розташована за милю від Печери голосів. Але цей мерзотник хитрий. Дозволите ще один здогад?