Едді з Сюзанною на спині повернувся до натовпу обличчям. І нажахано побачив, що прохід, який починався на головній вулиці, справді зник. Звідусіль тепер на нього дивилися підведені вгору обличчя. Жінки й чоловіки, старі й молоді. Обличчя без виразу, і дітей між ними не було. То були обличчя людей, що більшість часу проводили під сонцем і на доказ цього могли показати порепану шкіру. Лиховісне передчуття дедалі міцнішало.
Оверголсер став біля простого дерев'яного стола, на якому лежало велике перо з хвилястим підпушком. Узяв його й підняв догори. Натовп, і без того неговіркий, тепер поринув у таку глибоку тишу, що Едді міг чути хрипке дихання, яке виривалося з грудей якогось стариганя чи старої.
— Опусти мене на підлогу, Едді, — тихо попросила Сюзанна. Йому це не сподобалося, але він підкорився.
— Я Вейн Оверголсер з ферми «Сьома миля», — підходячи до краю сцени з пером поперед себе, промовив фермер. — Вислухайте мене, прошу.
— Дякуємо-сей, — забубоніли вони.
Повернувшись, Оверголсер показав рукою в бік Роланда і його тету, що стояли в запилюженому після мандрів одязі (Сюзанна не зовсім стояла, радше сиділа на підлозі між Едді й Джейком навпочіпки, спираючись рукою). Едді ще ніколи не відчував себе в центрі настільки пильної уваги.
— Ми, чоловіки Кальї, вислухали Тіана Джефордса, Джорджа, Дієґо Адамса й решту, що побажали бути почутими в Залі зібрань, — вів далі Оверголсер. — Я теж там брав слово. «Вони прийдуть і заберуть дітей, — сказав я, звісно, маючи на увазі Вовків, — а тоді дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть надовше. Так є і так було, і я кажу, не займайте». Але тепер я думаю, що то я трохи зопалу сказав.
Юрба зашелестіла, тихо, наче вітерець пролетів.
— Тоді ж, на зборах, ми всі чули, як отець Каллаген сказав, що на півночі від нашого містечка з'явилися стрільці.
Знову бурмотіння, тільки цього разу вже гучніше. Стрільці… Серединний світ… Ґілеад.
— Ми домовилися, що відрядимо до них загін. Ось ті люди, яких ми знайшли. Вони називають себе… тими, ким назвав їх отець Каллаген. — Оверголсер знітився. Наче силкувався стримати пердіння. Едді вже бачив такий вираз, переважно на обличчях політиків під час їхніх виступів на телебаченні, коли їх заганяли в глухий кут і їм доводилося викручуватися. — Вони стверджують, що прийшли зі світу, який давно згинув. Тобто…
«Давай, Вейне, ушквар, — подумав Едді. — Ти зможеш, я в тебе вірю».
— …тобто вони з роду Ельда.
— Боги милосердні! — пронизливо скрикнула якась жінка. — Це боги послали їх нам, щоб вони врятували наших діток!
На неї з усіх боків зацитькали. Оверголсер, кривлячись, дочекався, поки гамір уляжеться, і повів далі.
— Вони можуть говорити самі за себе… не лише можуть, а й мусять… але я побачив достатньо, щоб повірити, що вони допомогли б нам упоратися з нашою халепою. Ви ж бачите, у них зброя, хороша, й вони знають, що з нею робити. Честю клянуся і кажу спасибі.
Цього разу юрба забелькотіла гучніше, й Едді почув у її голосі доброзичливі нотки. Це його трохи заспокоїло.
— Тоді нехай стають перед вами по одному і говорять, щоб ви могли почути їхні голоси й роздивитися їхні лиця. Це їхній дін. — Він показав рукою на Роланда.
Стрілець виступив уперед. Червоне сонце пожежею палахкотіло на його лівій щоці, праву омивало жовте світло смолоскипа. Він виставив уперед ногу. В повній тиші підбор зношеного чобота клацнув особливо виразно, й Едді чомусь подумав про кулак, що стукає об кришку домовини. Роланд низько вклонився, виставивши руки долонями до людей.
— Роланд з Ґілеаду, син Стівена, — відрекомендувався він. — З роду Ельда.
Натовпом пробігло зітхання.
— Нехай наша зустріч буде доброю. — Він відступив назад і глянув на Едді.
Це він міг запросто.
— Едді Дін з Нью-Йорка, — назвався він. — Син Вендела. «Принаймні так стверджувала люба матуся», — посміхнувся подумки. А потім, сам не підозрюючи, що наступної миті це скаже: — 3 роду Ельда. Ка-тет Дев'ятнадцяти.
Він відійшов, пропускаючи вперед, до краю помосту, Сюзанну. Рівно тримаючи спину й обводячи людей спокійним поглядом, вона промовила:
— Я Сюзанна Дін, дружина Едді, донька Дена, з роду Ельда, ка-тету Дев'ятнадцяти. Нехай наша зустріч буде хорошою. Добра вам. — Вона зробила реверанс, підтримуючи уявні спідниці.
Пролунали оплески й сміх.
Поки вона представлялася, Роланд нахилився і щось шепнув на вухо Джейкові. Хлопчик кивнув і впевнено вийшов уперед. У світлі призахідного сонця він виглядав дуже юним і дуже вродливим.
Він виставив уперед ногу і вклонився. Пончо під вагою Юка в передній кишені кумедно провисло вперед.
— Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев'яноста й Дев'яти.
Дев'яносто дев'яти?Едді зиркнув на Сюзанну, але вона у відповідь лиш легенько знизала плечима. Що за фігня?Та потім він вирішив не доскіпуватися. Сам же сказав: «Ка-тет Дев'ятнадцяти», — гадки не маючи, що то таке.
Та Джейк ще не закінчив. Він витяг Юка з кишені пончо Бенні Слайтмена. Юрма забубоніла. Джейк кинув погляд на Роланда, наче питав, чи він упевнений. І Роланд кивнув.
Спершу Едді сумнівався, що Джейків пухнастий друг щось утне. Мешканці Кальї (фолькен, як вони себе звали) знову позамовкали, стояла така тиша, що всі чули вечірній щебет птахів.
А потім Юк став на задні лапи, виставив одну з них уперед і вклонився. Похитнувся, але втримав рівновагу. І достоту, як Роланд, долонями догори простягнув уперед передні чорні лапки. Натовпом промчала хвиля захоплених зойків, сміху, аплодисментів. Джейк стояв, мов громом уражений.
— Юк! — сказав шалапут. — Ельд! Спасибі! — Кожне слово чітко й виразно. Ще мить протримавшись у поклоні, він опустився на всі чотири лапи й потупотів до Джейка. Оплески, що пролунали після цього, були громовими. Одним геніальним і простим рухом Роланд (бо хто ж іще міг навчити шалапута таких фокусів, подумав Едді) прихилив до себе цих людей, перетворивши їх на друзів. Принаймні на цей вечір.
Отож то була перша несподіванка: Юк вклонився громаді Кальї й таким чином показав, що він ан-тет зі своїми співмандрівниками. Другий сюрприз не забарився.
— З мене кепський оратор, — сказав Роланд, знову виходячи вперед. — Мій язик повертається гірше, ніж у п'янички в ніч Жнив. Тож я попрошу Едді, щоб він сказав кілька слів. Я впевнений, він не відмовиться.
Тепер уже й у Едді очі полізли на лоба. Натовп заплескав у долоні і вдячно затупотів ногами. Кричали: «Дякую-сей», і «Говори, ми слухаємо», і «Слухайте його, слухайте». Навіть гурт музикантів долучився до загального скандування й зіграв туш, немелодійний, зате гучний.
Едді так зиркнув на Роланда, наче хотів придушити: «Якого хріна ти мене підставляєш?» Стрілець відповів йому спокійним поглядом і схрестив руки на грудях. Оплески вже стихали, а разом з ними й гнів Едді. На зміну йому прийшов жах. Оверголсер спостерігав за ним з цікавістю, схрестивши руки на грудях — свідомо чи несвідомо наслідуючи Роланда. Едді вирізнив з натовпу під самим помостом кілька облич: Слайтмени, Джефордси. З іншого боку, звузивши сині очі, на нього дивився Каллаген. Нерівний шрам у формі хреста на його чолі, здавалося, палахкотів вогнем.
Що я, в біса, їм скажу?
«Ну хоч щось скажи, Едді, — озвався в голові його брат Генрі. — Вони ждуть».
— Перепрошую, якщо я трохи зволікаю з промовою, — почав Едді. — Ми пройшли багато миль і коліс, а потім ще більше миль і коліс, і ви єдині люди, кого ми бачили за багато…
Багато чого? Тижнів, місяців, років, десятиліть?
Едді засміявся. Навіть собі самому він зараз здавався найбільшим у світі кретином, якому не можна довірити навіть його власний член під час сечовиділення, не кажучи вже про зброю;
— Бачили, відколи рак на горі свиснув.
Натовп розреготався. Подекуди навіть зааплодували. Едді зрозумів, що несвідомо намацав гумористичну жилку містечка. Він розслабився, і після цього слова полилися з нього легко й невимушено. Принагідно йому згадалося, що не так давно цей озброєний стрілець, на якого зараз були спрямовані погляди семисот пар переляканих і сповнених надії очей, сидів перед телевізором у жовтих трусах, жував чипси «Читос», попередньо ширнувшись, і дивився «Пригоди ведмедика Йоґі».