Вимовивши дев'ятнадцяте слово, дідо замовк. Рука, що стискала потилицю Едді, опустилася на коліна. Едді повернувся до нього обличчям.
— Правда?
— Еге ж, стрільцю, — сказав старий. — Свята правда. Не скажу за них усіх, бо під схожими масками можуть ховатися різні лиця, але…
— Ні, — заперечив Едді, думаючи про сірих коней. Не кажучи вже про сірі штани. Зелені плащі. Все було дуже логічно. Як там співалося в тій пісні, яку любила його мати? «Ти тепер в армії, а не в селі за плугом. Не для наживи гнеш спину, сучий ти сину, ти тепер в армії». — Я маю розповісти цю історію моєму дінові.
Дідо повільно кивнув.
— Еге. Яко собі хочеш. Я, шоп ти знав, у гніву з хлопцем. Люкі хтів класти криницю, де Тіан 'казував лозою.
Едді кивнув так, ніби все зрозумів. Пізніше Сюзанна йому розтлумачила: «Я не ладнаю з хлопцем. Люкі хотів викопати криницю там, куди Тіан показав лозиною».
— Лозоходець? — з темряви спитала Сюзанна. Вона підкотила нечутно і тепер зробила рукою жест, наче тримала дужку.
Старий здивовано глянув на неї.
— Лозошукач, еге ж. Я був проти, та, відколи Вовки забрали 'го сестру, Люкі робив усе, шо хтів малий. Як то — шоб хлопець сімнайцяти літ та й показував, де криницю копать, хай він сто разів чує воду? Однак Люкі 'чав копать, і вода була, кажу вам, ми вже бачили, як вона блищить, і запах чули, але тут глина пропалилася й поховала мого хлопчика живцем. Коли ми його відкопали, він уже пішов на галявину, наковтався грязюки й глини.
Повільно, дуже повільно старий витяг з кишені носовичка й витер очі.
— Відтоді ми з хлопцем слова доброго не чули один від одного. Та криниця завжди буде між нами. Але він правду каже — тре' дати тим Вовкам прикурки. Скажіт йому, шо його дідо гордиться ним, дуже гордиться, срака-мотика! Він правдивий Джефордс! Усі минулі роки ми не схиляли голови, в ньому це говорить наша кров. — Він кивнув, цього разу повільніше. — Повідай усе своєму діну! Кожне слово! А як шось просочиться… якшо Вовки прийдуть з Краю грому по такого старого пердуна, як я…
Він оголив жалюгідні рештки зубів у страхітливій, як здалося Едді, посмішці.
— Я ше зможу зарядити арбалета. І шось підказує моні, шо твоя темненька навчиться шпурлять тарілку, хоч і має короткі ноги.
Старий поглянув у пітьму.
— Хай приходять, — тихо сказав він. — Кінець — ділу вінець, срака-мотика. Кінець — ділу вінець.
Розділ VII
НОКТЮРН. ГОЛОД
Мія знову була в замку, але цього разу все відбувалося геть інакше. Цього разу вона йшла не повільно, дражнячи свій голод, знаючи, що невдовзі зуміє його втамувати, що вона та її дитятко наїдяться. Тепер же вона відчувала невситиму розпуку, неначе в її череві, наче в клітці, сиділа якась дика тварина. Раніше, під час своїх попередніх візитів сюди, вона відчувала не голод, то був не справжній голод, а просто здоровий апетит. Тепер усе було інакше.
«Його час наближається, — подумала вона. — Йому треба більше їсти, щоб набиратися сили. І мені теж».
Але їй було лячно — страшно до кольок, — що річ не в тому, аби їсти більше. Вона тепер мала їсти щось особливе. Дитятко вимагало цього, щоб… ну, щоб…
Остаточно сформуватися.
Так! Саме так, сформуватися остаточно! Авжеж, вона знайде те, що йому треба, в бенкетній залі, бо в бенкетній залі було все — тисяча тарілок, і в кожній наступній страва соковитіша. Вона пройдеться вздовж столу, а коли знайде потрібне — потрібні овочі, чи спецію, м'ясо чи риб'ячу ікру, її нутрощі й нерви самі здіймуть галас, і вона їстиме… о так, вона жертиме…
Вона пришвидшила ходу, потім перейшла на біг. Краєм свідомості вона розуміла, що її хода спричиняє шурхіт, бо на ній штани. Джинси, як на ковбоях. А замість капців на ногах грубі черевики.
«Шорбутси, — прошепотів її розум сам собі. — Шорбутси, хай тобі в них буде добре».
Але це все було неважливо. Єдине, що мало значення, — їда, пожирання (о, яка вона була голодна), а ще знайти те, чого просить дитятко. Те, що зміцнить його і викличе пологи.
Вона злетіла широкими сходами донизу, у рівне пульсуюче бурмотіння слоутрансових двигунів. Дивовижні пахощі мали б уже долинути до її ніздрів — смажене м'ясо, птиця на грилі, риба з травами, — але вона не відчувала жодних запахів їжі.
«Може, я застудилася, — подумала вона, стук-стук-стукаючи шорбутсами об східці. — Напевно, так і є, я застуджена, в мене нежить, тому я не відчуваю пахощів…»
Втім, інші запахи вона чула. Пахло порохом і старістю цього місця. Вільгістю і трохи машинним мастилом, а ще пліснявою, що безжально в'їдалася в гобелени і завіси в покоях руїн.
Але жодної їжі.
Вона прослизнула повз чорні мармурові двері й попрямувала до подвійних дверей, не здогадуючись, що за нею знову стежать, цього разу не стрілець, а зачудований хлопчина зі скуйовдженим волоссям, у бавовняній сорочці й бавовняних шортах. Мія перетнула вестибюль, вимощений червоними і чорними квадратами мармуру, статую — органічне переплетіння мармуру і сталі. Вона не спинилася, щоб зробити реверанс, навіть головою не кивнула. Свій голод вона ще могла так-сяк терпіти. Але дитятко не могло лишатися голодним. Нізащо.
Лише на коротку мить її спинило власне відображення, розмите і непевне, в хромованій сталі статуї. На ній була проста біла сорочка (їх називають футболками, прошепотіла їй свідомість) з якимось написом і зображенням.
Зображенням свині.
Байдуже, що там у тебе на сорочці, жінко. Дитятко — от що важливо. Ти мусиш нагодувати дитятко!
Вона рвонула в обідню залу і стала, мов укопана, охнувши від жаху. Зала потопала в тінях. Електричні смолоскипи здебільшого було вимкнено. В неї на очах єдиний, що досі горів, заблимав, зашипів і згас. Білі особливі тарілки хтось поміняв на сині, оздоблені малюнком, що зображав зелені пагінці рису. Рослини спліталися у Велику Літеру Zn, що, як знала Мія, означала «вічність», «зараз», а також комалу. Але тарілки не мали значення. І оздоби теж. Важливо було лише те, що ці тарілки й чудовий кришталевий посуд стояли порожні й припорошені пилом.
Хоча ні, не зовсім порожні. В одному келиху вона побачила мертвого павука, чорну вдову, що лежала на спині, скрутивши численні лапки.
Раптом вона помітила шийку пляшки, що стирчала зі срібного відерця, і в шлунку вимогливо забурчало. Вона схопила пляшку, не звертаючи уваги на те, що у відерці нема навіть води, не кажучи вже про лід, — воно було геть сухим. Але в самій пляшці було досить рідини, щоб похлебтати…
Але не встигла Мія піднести пляшку до рота, в ніздрі вдарив такий нестерпний сморід оцту, що від нього засльозилися очі.
— Сучий потрох! — заверещала вона й жбурнула пляшку на підлогу. — А щоб тобі!
Вдарившись об кам'яну підлогу, пляшка розлетілася на друзки. Під столом пискляво заметушилися якісь істоти.
— Вшивайтеся! — закричала Мія. — Щоб я вас тут не бачила, хто б ви не були! Тут Мія, нічия дочка, і вона не в доброму гуморі! Але я наїмся! Так! Я наїмся!
Заява була самовпевненою. Спершу Мія не побачила на столі нічого їстівного. Там був хліб, але той кавалок, який вона завдала собі клопоту підняти, скам'янів. Були ще якісь рештки риби, але вона згнила і лежала під зеленкувато-білою піною черви.
У шлунку невдоволено забурчало — навіть ця гидота не змогла вгамувати її апетиту. Гірше було те, що під шлунком щось неспокійно завовтузилося й заштовхалося, вимагаючи їжі. Воно зробило це не голосом, а натиснувши на якісь перемикачі в її тілі, сховані десь у найбазовіших відділах нервової системи. У роті пересохло, губи скривилися, наче вона скуштувала скислого вина, очі округлилися й полізли на лоба, зір загострився. Кожна думка, кожне чуття, кожен інстинкт волали одне просте слово: їсти.
За дальнім краєм столу стояла ширма, що зображала Артура Ельда з високо піднятим мечем, який пробирався крізь болото з трьома лицарями-стрільцями за спиною. На шиї в нього висіла Саїта, велика змія, котру він, вочевидь, щойно вразив мечем. Ще один успішний похід! Ох уже ці чоловіки з їхніми походами! Ба! Та що для неї вбивство якоїсь магічної змії? В неї росло в животі дитятко, і воно хотіло їсти.