- Добре, згодна. Мотив є, алібі немає! І це називається - все?
- Марусю, що ти читала? Суть справи чи ліричні відступи старого маразматика? Там же ріднесенькою нашою мовою написано: через три доби після факту нападу на потерпілого до райвідділу міліції з повинною з’явився громадянин такий-то 1947-го року народження, безпартійний, сирота, вихованець зозівського дитбудинку, некваліфікований робітник колгоспної ремслужби… ну, природно, нежонатий, прописаний там-то. Стоп! Це ж він у баби Химки проживав?
- Виходить, так, - озвався свекор, - щось таке тоді казали. Згадав! Стара Химка йому ще передачі носила - і в наше капезе, і в область.
- А область тут до чого?
- Ой, не питайте, де у мене заплакані очі! Ви знаєте, скільки всі ті суди зі слідствами йшли? Два роки! Спочатку у нас крутили. Потім під новий район усе це пішло. Засудили хлопця. Спочатку дванадцять років дали. Бо, мовляв, не до смерті вбив, потерпілий у лікарні помер. А це вже не вбивство, а завдання важких тілесних ушкоджень. Врахували, що хлопець - пролетар, сирота, раніше не судимий, зі слабким здоров’ям.
- А що, він і справді слабував?
- Навіть з військового обліку зняли.
- Дванадцять років! Ні за що! Це називається - пожалів вовк кобилу. І що, всі мовчали?
- Та ні. Адвокат апеляцію подав, кажуть, аж до Верховного суду в Києві дійшов. Хотів, як краще, а вийшло… прокуратура йому все перебила.
- Так це ж його адвокатське право - апеляцію подавати. Навіть у Конституції записано.
- Ой, діти! Хто на ті права тоді дивився і на ту Конституцію. Адвокат вимагав відміни вироку і нового слідства. Йому відмовили. А от прокурор теж мав право оскаржувати. От від нього апеляцію прийняли, не читаючи. Мовляв, суд піддався на вмовляння захисника і виніс убивці неправомірно м’який вирок.
- І чия взяла?
- Олексію, це ти у нас підкований. Як прокурора в суді називають?
- Державний звинувачувач.
- О! Державний. У ті часи держава була - понад усе.
- Програв адвокат?
- Не те слово. Вирок відмінили, його від справи відсторонили. Передали все в обласний суд. Отам хлопця і додовбали. П’ятнадцять років таборів особливого режиму плюс перші п’ять років тюрми.
- Жахіття якесь. Сирота, і то не наш, зозівський. Отже, покійний його не вчив, трійок йому не ставив, тож якого дідька він йому голову проламав?
- Оце вже, шановне товариство, версія номер два. Остаточна, схвалена прокуратурою і передана до обласного суду. На вчителя напав отой сирітка. Сам, без спільників. Єдине, що тут, у нас його дії кваліфікували як грабіжницький напад, а обласний суд переробив на зумисне вбивство з обтяжуючими мотивами.
- А це я вже згодом зрозумів, - пояснив свекор, - підкотила на часі чергова постанова ЦК про підвищення боротьби зі злочинністю, тож вони і відрапортували: боремося принципово, наполегливо і невблаганно!
- І все одно, не розумію я, які тут обтяжуючі мотиви і яке вбивство?
- Дорога моя і рідна моя! Я тобі заздрю, бо у тебе нормальна людська логіка, а не збочена ментівська. Розумієш, обтяжуючі обставини - це те, що він стяг з непритомного вчителя пальто і костюм і свідомо залишив його непритомним на холоді, усвідомлюючи ймовірні наслідки таких своїх злочинних дій.
- Стривай-стривай! Наскільки я розумію, шістдесят п’ятий рік - то все ж таки не тридцять сьомий. Самої лише заяви “я вбив” для суду було вже недостатньо. Хоч якихось та доказів вимагали.
- Докази були, та ще й які! Верхній одяг вчителя: костюм, пальто зі слідами крові потерпілого знайшли на горищі хати, де мешкав підсудний. Згорнуті у клунок. Він його так і не одяг.
- Тю, маячня якась. Село ж не місто, кожен би одразу сказав: чого це ти в панченківському пальті ходиш? Але ти мені ось що скажи: якщо він лише вдарив учителя по голові і роздяг непритомного, то до чого ж тут убивство, та ще й з обтяжуючими?…
- О! Ось вам приклад службової дурні: “В заяві про явку з повинною обвинувачений показав, що він свідомо хотів вбити гр. Панченка Г.Т. з метою заволодіти його верхнім одягом”. Тобто, раз хотів убити, то це вже зумисність, а раз не добив і кинув непритомного і голого - то це вже обтяжуючі… Чого ви на мене дивитеся? Я згоден, за сорок років нічого не змінилося. І в першу чергу - деякі молоді самовпевнені дільничні. Так-так, сестричко, я маю на увазі себе, коханого.
- Олексію, що це на тебе накотило? Переїв, перепив чи перепрацював? Як казала наша з тобою покійна бабуся, до чого тут міліція, як грім порося вбив?
- А до того, що я, як зональний інспектор, мав би одразу збагнути, що крім спогадів про босоноге шмаркате дитинство у цього “писателя” були в руках ще й якісь документи - або з судової справи, або зі слідчої. Він же їх відкритим текстом цитує, хіба що без лапок. Десь він їх та брав!
- Хіба це проблема? Зробив запит до архіву, одержав дозвіл, прийшов, подивився, переписав чи навіть копію зняв.
- Перехрестись! Одна тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік! Кого тоді пускали з вулиці до міліцейських, а тим більше - до судових архівів! Навіть із нас, ментів без ста двадцяти папірців на бланках і з печатками - і то далеко не кожного. А якщо у справі та ще й номенклатура була замішана, то вважай, що, як казала вже згадана тобою бабця, пиши пропало, читай - не вернеться.
- Але десь же цей сторонній дописувач щось та вичитав! Недаремно його до кадебе тягали.
Тут уже свекор втрутився.
- Діти, діти, де вас подіти? В чому проблема? Перескочте в район до мого приятеля і спокійненько розпитайте: що, де, коли, звідки. І не про спогади, а про документи. Бо він точно звідкись списав. У нього ця звичка ще в школі була - списувати. Може, тому просидів усе життя у нашій районці, а не де-небудь у Києві у “Сільських вістях”.
- Ну, ви скажете, тату! Для “Сільських вістей” ваш однокласник не такий уже й красивий.
- Хай буде - не в Києві, а в області. Головне - що не треба чужим розумом жити.
- Як ви, тату, у нас такі кмітливі, то давайте для початку свою версію.
- Не діждетеся. Я ж вам казав: мені на той час ледве шістнадцять було, а тодішні шістнадцять - це не сьогоднішні. Телевізорів не було, бо ретранслятор у області тільки через рік поставили. Кіно два рази на тиждень. Радіо - те, що зі стіни говорило. Репродуктор називалося. Працювало з шостої ранку до пів на одинадцяту, а потім з шостої вечора до півночі. Обласна газета приходила на другий день, московські і київські - аж на третій. Ну, а своя районна, щоправда, раз на тиждень, але про що там писали? Як відоралися, відсіялися, віджнивувалися. Як худоба перезимувала… ну і все таке. Але не це головне. От зараз навіть Маріїна малеча власну думку має і вголос висловлює - і щодо тата з мамою, і щодо діда з бабою. А тоді - не встиг рота розкрити, а тобі одразу: стули писок, ще замалий думати, за тебе старші думають, а твоя справа мовчати та дякувати.
- Ну та-а-ату… ви ж у школі історію, а не літературу викладали.
- А до чого це?
- Ми вам про історичні факти, а ви нам - ліричні відступи.
- Історичних фактів у мене, дітки, як кіт наплакав. Я взагалі один-єдиний раз у цей суд прорвався. Та й то хвилин на тридцять. Внесли мене разом із натовпом, тричі перекрутили, припечатали до стінки так, що я майже нічого не бачив, тільки чув, а потім суддя оголосив перерву, теж на півгодини, а після перерви суд взагалі відклали.
- Тату, а можна по порядку?
- Тримайте. Завели підсудного, посадили чомусь спиною до залу, а обличчям до сцени.
- Якої сцени, Назаре Петровичу? Де в суді сцена?
- Синку, а що, той наш, як ти його назвав, Шерлок Холмс чи Конан Дойль хіба не написав, що спочатку суд вирішили зробити відкритим? І проводили його у сільському клубі. Суддя з засідателями - на сцені, як ті орли на сучечку, прокуратура ліворуч, адвокат праворуч, але вже не на сцені, а внизу. Лави підсудних не було, поставили чомусь табуретку, а за нею замість спинки два міліцейських бовдури з охорони стоять. Так що ніхто цього бідолаху, крім судді, толком і не бачив. Ну що далі? Ще навіть звинувачення не зачитали, як устав адвокат і висловив недовіру судові. Народ аж ахнув.