- А чого ахати? Теж мені - дивина. Зараз це мало чи не кожен адвокат робить.
- Так то зараз. А то - тоді. Як нас виховували? Бога немає, Божого суду теж, а от наш радянський, та ще й народний суд - найсправедливіший і найгуманніший у світі. Добре, не перебивайте. Заявив, значить, адвокат недовіру судові, суддя з ним трохи погавкався. Ще раз перепитав, чи є якісь претензії від прокуратури. Ясне діло, не було ніяких. Тож оголосив перерву і пішов дзвонити у райком партії.
- Звідки дзвонити? Прямо з клубу? А там телефон тоді був?
- Тоді не було. Але для судді протягли спеціальну лінію. Від клубу до першого секретаря. Минаючи пошту, аби телефоністки не підслухали.
- Нічого собі правосуддя! А ви не пам’ятаєте, чого саме адвокат недовіру суду висловив? На яких підставах?
- А чого ж, оце якраз пам’ятаю! Бо потім люди тільки про це й говорили. Той адвокат, або, як його на ті часи “защітнік” називали, сказав, що суд свідомо не взяв до уваги його заяву про повернення справи на додаткове розслідування, оскільки… стривайте, зараз пригадаю… слідство формально підійшло до перевірки алібі попередньо підозрюваних Зіновія Рейтаровського і ще двох його дружків-бандитів, не пам’ятаю вже їхніх прізвищ. Тобто, взяло до уваги тільки їхні власні свідчення, не підтверджені показаннями інших незалежних свідків. Здається, так.
- Смілива людина цей адвокат. На ті часи, як нам у міліцейській школі розказували, захисник у суді тільки про людське око захисником називався. Все, що йому дозволялося, так це попросити скостити строк до мінімуму або перекваліфікувати на лагіднішу статтю. Недарма на блатному жаргоні адвоката як називали? - “кивало”. А щоб отак одразу - судді, прокуророві і слідчому в лоба? На це мало хто наважувався. Добре, вибачайте, то вже мене на лірику потягло. Так додзвонився суддя до секретаря райкому?
- Аякже! Повернувся через півгодини, червоний, як рак, а вуха аж світяться! Буркнув, що з технічних причин судове засідання переноситься, дату оголосять додатково. І звелів очистити приміщення. А чим усе взагалі закінчилося, ви читали.
- Читали. Я так думаю - адвокат догрався зі своєю сміливістю. Спочатку від справи відсторонили, а потім узагалі з адвокатури вигнали. Та з іншого боку, як не крути, а розстріляти хлопця не наважилися, хоч прокурор і тиснув.
- Що догрався - то однозначно, роботи позбувся. Кажуть, десь юрконсультантом допрацьовував. Справу, як я згадував, передали до області, там же хлопця і засудили. Перекваліфікували з розбійного нападу на зумисне вбивство і лише тому, що круглий сирота, молодий і раніше не судимий, замість розстрілу відписали п’ятнадцять років, на всю котушку. Тільки гуманність тут ні до чого. Якраз постанова вийшла про поліпшення роботи з дітьми-сиротами після того, як їх випускають з інтернатів у великий світ. От обласний прокурор і не наважився поперек лінії партії йти.
- Цікава логіка. Спочатку, згідно з лінією партії, хлопцеві об коліно життя зламали. А потім, знову ж таки, згідно з цією лінією, виявили гуманність: замість кулі в потилицю смерть в розстрочку за ґратами.
- А далі що з тим сиротою було? Бо вашого списувача під кінець потягло на лірику - самі описи природи і власні ліричні переживання з цього приводу.
- А що далі було, діти, мені особисто невідомо. Хоча - навряд чи бідолаха весь строк відсидів. Баба Химка побивалася, що квартирант у неї дуже вутлий і кашляє - аж пищики у грудях грають. Ото й усе, що маю сказати. Хіба що… то вам для справи не згодиться, але знати мусите. Старого Панченка у наші часи порятували б - і то без проблем.
- А чого ж він тоді помер?
- Бо це зараз з телефонами не проблема, а тоді, в шістдесят п’ятому їх на весь куток було аж два. Один у школі, другий в сільраді. Школа, кажуть, була на замку, ключ у директора, а директор в області на нараді. А секретарка з сільради гайнула на хутір до родичів. У бібліотеці, ясна річ, телефону не було.
- То простіше було до лікарні добігти, аніж видзвонити?
- А у нас, хоч ми й районом обзивалися, лікарні не було. Щось таке, як тоді казали - больничка. Один лікар, один фельдшер, медсестра та санітарка. І дві палати. Як дві кабінки у сортирі -чоловіча і жіноча. І такого ж розміру. Але телефон був. Бо як щось складне, то “швидку” з кущової лікарні викликали. Тієї, що в нинішньому райцентрі.
- Встигали якраз, щоб свідоцтво про смерть правильно оформити?
- Десь так. Доки бібліотекарка до больнички добігла, доки додзвонилися, доки приїхали - старий Панченко ще був живий, але багато крові втратив. Треба було в область везти, але як? Вночі та по мерзлій ґрунтівці? Асфальту ж теж не було. Тому не ризикнули так далеко везти, поклали в кущову, в сусідньому районі. А там, кажуть, в лікарні не топили, бо кочегарка накрилася. То ще диво, діти, що старий Панченко аж три дні прожив. Міцний був організм. Не хотів помирати.
- Тату, щось ви, як для шістнадцятирічного пацана, забагато про це вбивство знали. Чи не цікавилися пізніше?
Свекор від прямої відповіді ухилився.
- Така вже у старих людей пам’ять. Я от часом не згадаю, куди щойно окуляри запроторив, а вночі, як не спиться, пригадую кожного, хто і сорок, і навіть п’ятдесят років тому у Великих Колодах жив, як його звали, що він носив і де його хата стояла.
Розділ п’ятий. Останній свідок?
Свекор уже налаштувався далі попригадувати старі часи і принагідно переповісти найсвіжіші теленовини, але Шериф раптом послався на якісь невідкладні справи і рушив до дверей, та ще й мене за собою потяг. І що характерно - той машинопис прихопив із собою, не питаючи дозволу. Якийсь час ми вулицею йшли мовчки, потім Олексій раптом поцікавився:
- Слухай, ти тоді, в шістдесят п’ятому могла б тут жити? Без телевізора, з одним репродуктором, без маршруток до райцентру, до області, до Києва і навіть до чорта рогатого? Без генделиків, де можна купити те, що потрібно? І без черги? Без домашнього телефону, не кажу вже про мобільник?
- Скажу чесно - мені й зараз часом думається, чи не даремно я сюди з міста повернулася? А тобі?
- А я не думаю! Я тут мушу жити і працювати. Ну добре, біс із нею, філософією, скажи краще, як тобі ця “детектива” - чогось варта?
- Ну добре… чи погано? - не знаю… вся ця сива давнина, може, комусь і цікава. Але тобі хіба нема чого робити, крім оцю графоманію перечитувати? Знову тебе питаю: до чого тут міліція, якщо сорок років тому хтось убив… ну, не порося, прости мене Господи, а людину? Нехай навіть поважану людину. Ти ще влаштуй слідство, хто саме Дем’яна-конокрада в балці на смерть затовк. Замов цю, як її, ексгумацію, поклич за свідків бабу Химку з бабою Гапкою. Вони тебе навчать, навколо чого ще треба голим побігати, щоб самого Дем’яна допитати.
- Сестричко, я тобі дивуюся. То ти мені дірку в голові робиш за повну відсутність слідчих талантів, а то раптом серед дерев лісу не бачиш. Розумієш, колись, ще за недорозвиненого соціалізму, безкарно вбивають порядну людину. І справу, судячи з усього, благополучно заминають. А через сорок років у тому ж населеному пункті - чи майже в тому ж - безслідно зникає син колись безневинно вбитого. Що характерно - теж учитель і теж поважана людина. Що це?
- Містичне співпадіння. Бо сьогодні за трійки в атестаті вже нікого не вбивають. Навпаки, спасибі кажуть, що хоч якось та вивчили. Та вже й трійок тих немає…
- А якщо без містики? Пригадай: офіційна версія стосовно вбивства з метою грабунку, судячи з усього, шита білими нитками. Зараз би вона й до районного суду не дійшла.
- А строк давності?
- Знаєш, мені нещодавно якраз довелося цим питанням зайнятися. Колись було просто: скажімо, за вбивство належало п’ятнадцять років або розстріл. Міліція нічого не знайшла, вбивця десь рівно п’ятнадцять років тихо пересидів, за цей час навіть правил дорожнього руху не порушував.