- Слухайте, Докіє Петрівно, ну це ж, власне кажучи, ваша сімейна справа, то нащо ж так одразу - в район? Степане! Ти чого це, як той Фантомас розбушувався?
- Так ви ж самі винні! - вхопила теща Шерифа за ґудзик із тризубом. - ви ж йому розказали, що я, коли минулі вибори були, на нього заяву написала. От він і озвірів.
- Нічого я не розказував, тільки вас полякав. Стану я таємниці слідства підозрюваним виляпувати, аякже!
- А хто ж тоді?
- А я знаю? Чекайте… коли то було? І оце тільки зараз дійшло? Ну, ти Степане і гальмонутий. То може сам зізнаєшся, хто тобі розповів?
- Так сама ж теща. Сьогодні. Каже: як я тебе через Сороку не посадила, то вже від учителя не відкрутишся. Всі пам’ятають, як ти йому колись велосипед поламав і за це двійку з поведінки одержав. І сват покійний, царство йому небесне, так тебе тоді ременем виховував, що все село чуло. Дурепа стара! Якби я всіх убивав, хто мені двійки ставив, то нікому було би зараз у школі дітей учити.
- Не гніви Бога, Степане! - озвався з-за паркану дядько Вдовиченко, який об’явився невідомо звідки. - Твоя теща - то не моя теща, покійниця, бодай би їй на тому світі гикнулося!
- Ваша теща? Хочете сказати - мати вашої Дусі?
- Атож.
- То чим вона вам не догодила? Як ви з Дусею зійшлися, бабця вже віку доживала, от-от мала померти.
- Але це “от-от”, видно, трохи забарилося і дітям набридло чекати! - вставила свої п’ять копійок Степанова теща. - Я знаю, що кажу, вона мені якось скаржилася, що доглядали її не так, як їй хотілося б!
Степан так здивувався, що навіть двигуна заглушив. А Вдовиченко зрадів, що тепер він - центр уваги, сперся руками на край паркану, як на трибуну, і мовив:
- Покійниці, поки вона жива була, хотілося, щоб усі навколо неї циганської халяндри скакали. А головне: все дірку в голові мені робила, коли та коли ми з Дусею розпишемося. Я їй пояснюю, що у мене принципи, що я проти всіх цих умовностей, головне - любов і довіра…
- І ті пільги, які твоя Дуся мала, як мати-одиночка! - знову встряла Степанова теща.
- Та що ви там розумієте, скільки тих пільг.
- Скільки? Мої законні дітки, як літо, то разом зі мною горбилися, як не на буряках раком, то на току, як не на току, то на кукурудзі. На школу собі заробляли. А твої байстрята розгодовані - як не у піонерському таборі, так у санаторії байдики били! А чого ж! Шкільна форма безплатно, взуття даром, книжечки-зошити - тримайте, дітки! А бодай би тобі, Бахуре, ті пільги боком повилазили! І то не всі одразу, а по одній, по одній.
- Та далися вам мої пільги! Наче нема про що більше говорити! Ви краще дослухайте, що наша баба учворила! Якось покликала нас і каже:
- Дітки, щоб ви знали, я в хаті замурувала гроші. Де саме - перед смертю скажу. Як помру - дістанете, вистачить і мені на поминки, і вам на життя.
- Ну, ясна річ, дітки одразу подобрішали до бабці, - хмикнула я.
- Та ми вже їй як годили! Помирала вона десь під Новий рік, а перед смертю на піч показала. Але коли нарешті відійшла і ми кинулися колупати піч, грошей не знайшли. Розібрали всю, розумієте, всю-ю-ю піч по цеглинці - сама глина і сажа. Довелося позичати і на похорон, і на поминки, і на сороковини. Три роки борги віддавали! А ви мені все пільгами очі колете, - ледь не плакав Вдовиченко.
- Та-а-ак, купилися ви, голубчики, на макуху. Є правда на світі, є!
- Я собі уявляю, як теща з того світу над нами сміється, - буркнув дядько Вдовиченко. - І прикрутило ж їй саме взимку померти! Добряче тоді з розібраною піччю попомерзли… до речі, ви не перевіряли, чи пропажу на трасі не закатали під асфальт… ну, ви розумієте? Є у мене підозра, що вчитель наш виявився небажаним свідком того, як розкрадають державне майно… або вбивають когось на замовлення. А що з небажаними свідками роблять? То в Америці ноги в бетон - і в воду. А у нас, я в газеті читав, - в асфальт закочують. Свіжу латку пошукайте. І поколупайте.
- Яка в біса свіжа латка? Григорович зник взагалі за три дні до того, як на трасу асфальт привезли. От як він міг бачити ту крадіжку, як ще не було чого красти? Кажу ж - весь асфальт поцупили і розкатали, де треба. Там не поколупаєш. Там тебе самого так вколупнуть, забудеш, як на чесних людей брехню зводити! - буркнув Степан, котрий нарешті заспокоївся і зліз з котка. Манька з Ганькою, котрі весь цей час давилися сміхом за парканом, про всяк випадок затулили тещу своїми моцними грудьми, але Степан тільки плюнув їм під ноги і пішов до хати.
- Е, ти куди? А коток хто покладе, де взяв?
- Та кому він потрібен, той коток? Хай стоїть, бо ще хтось поцупить на металолом. А так - ціліший буде.
Братик дочекався, доки слідом за Степаном до хати крадькома пробереться і його теща - і тихо, але грізно сказав:
- Слухай, ти, бахур недороблений! Діждешся, що будеш першим, кого у Великих Колодах уб’ють на замовлення. Але я після цієї радісної для села події навіть пальцем не поворухну.
- А чого?
- А того, що кілєра найме не хтось один, а вся громада скинеться. Навіть Петя Гітлер порожні пляшки здасть, але свою гривню докладе. То що мені - все село саджати? Не діждешся!
Коли вертали назад, братик жалібно поскаржився:
- Уявляєш - навіть не в області, а й у нас у райцентрі думають, що в селі злочин розкрити, що дурному з гори побігти. Мовляв, усі один одного знають, нічого не сховаєш, варто тільки попитати добряче… ага, зараз! Скажуть! Все, що завгодно, крім того, що тобі треба.
- Братику, то все через те, що ти - влада. А в селі владу особливо не люблять. Бо що хорошого від неї люди мали? Це ще добре, що ти свій, а був би ти “прикомандірований”, то й справді дідька лисого швидше б знайшов, ніж той асфальтовий коток.
Розділ шостий. У кого за що голова болить
Тільки-но я до хати повернулася, двері відчинила, глядь - а мій Павло сидить, весь набурмосений і десь навіть злий. Хоча в парадному костюмі, білій сорочці і при галстуку. Я прислухалася: тихо було і в хаті на дитячій половині, і, головне, у свиней у сажу. Проте, про всяк випадок, поцікавилася:
- Що сталося? Новий податок винайшли? До району кличуть?
Павло встав, одягнув свого вихідного кожуха і грізно сказав:
- Пішли! Тобто - поїхали. Джипа я вже вивів і двигун розігрів.
Я спробувала перевести все на жарт:
- Куди? До загсу на розлучення подавати? Так уже ж вечір. Зачинено.
- Ні, поки що не до загсу. Хоча - ідея хороша. Треба запам’ятати. Поїхали, кажу!
- Так куди? Не тягни жили!
- Куди-куди… каву пити! Бо ти скоро зі своїм Шерифом забудеш, як і мене, і дітей звати.
Посидіти в генделику “У Зятя” за кавою - то чи не єдина звичка, котра залишилася у нас із Павлом з міського нашого життя. Просто прийти ввечері, коли все зроблено і діти сплять, посидіти, помовчати, подивитися один на одного… і кави випити не розчинної, навстоячки між кухнею і сажем, а такої, як на всю нашу область варять… ні, навіть не варять, а запарюють тільки у Зятя: у джезвочках на гарячому піску. Оті джезвочки - то було єдине, що наш Джигіт встиг зі свого дому забрати, коли у них там перша війна почалася.
Мені стало незручно перед чоловіком. Бо й справді - за всією тою біганиною я вже, здається, сто років не говорила з Павлом про щось інше, окрім справ. Тож швиденько переодяглася, взяла його під руку - і вперед!
Як то кажуть, знати, де впадеш, то соломки підстелив би. відпочили ми того вечора, зараз! Тільки-но сіли, ще навіть каву не подали, аж тут Самуїл Фірінштейн, власною персоною. Як завжди - тихий, чемний, але як той реп’ях: уже причепиться, то не відірвеш.
Після історії з пікетуванням сільради наш єдиний у селі єврей став надзвичайно побожний. Звісно, що синагогу у Великих Колодах для нього ніхто не побудував, бо навіть у тій, що у райцентрі, не завжди збиралося обов’язкових десять чоловіків-прихожан. Зате наш Самуїл почав свято шанувати суботу. З вечора у п’ятницю він усю наступну добу не брався за холодну воду і навіть не виходив з хати. Дружина з тещею спочатку пирхали, а потім, коли тесть сказав: дайте людині спокій, уклали міжетнічну угоду. Вони роблять усе за Самуїла в його суботу, а він відпрацьовує за себе і за православних членів родини у святу християнську неділю. Однаково, казала теща, “субота - не робота, помий та помаж, та й спати ляж”.