— Ба! — здивувався він, — Це ота морська спожива — водорості, краби, ще якась гидота…
Шеліпоф загорнув все це знову в тканину, переклав трупа в пакет, застібнув та перекинув через плече.
— Ходімо, приятелю. Може, ця труна не така гарна та міцна, як у пісеньці співають — але могилу довгу й вузьку я тобі гарантую…
Саґара не дорікав їм за жарти над мертвим тілом. Останні два тижні тільки гумор рятував всю Десяту від божевілля. Колір гумору був переважно чорний — але що на цій скирті піску посеред океану мало інший колір? Хіба що їхні брунатні кідо… Але тут, у затінку, і вони здавалися чорними.
— То чому ми не полишимо тут когось на всяк випадок? Не Кінсбі, звичайно, — Тоїчі непросто було збити в обраного курсу.
— Брате, — зітхнув Колінз. — Як ти виглядаєш?
— Нормально, — здивувався Тоїчі. — Хіба ні?
— Братику, я маю на увазі — як ти виглядаєш, якщо дивитися на тебе з метрової висоти? Очима насмерть пережаханої дитини?
— Він і з висоти в два метри виглядає огого, — сказав Жакінта.
— Хто б оце казав, — пхикнув Ґван. Він був мінімального росту для кідо — метр сімдесят. Жакінта був максимального — два.
— Про мене й мова не йде, — сказав чорний велетень. — Я й без кідо стараюся на себе в дзеркало не дивитись — всцятися боюсь.
— Оце тобі й відповідь, Тоїчі, - сказав Саґара. — Годі. Поспішаймо. Сюди треба прислати когось із жінок — без кідо.
— Тільки не сестру Гелену, — Шеліпоф озирнувся. — І не сестру Сільвію.
— Нікого з них. В них своя робота. Місцевих, або з екіпажу «Чаклунки».
З тілом на плечах Шеліпоф ішов попереду всієї децими, Саґара та Кінсбі — позаду, бо Кінсбі потребував сповіді.
Сповідь була дуже короткою, проте Кінсбі не поспішив наздоганяти інших.
— Я… — сказав він, — я не думав, що це буде вперше… отак. Коли я прийшов до Шіндену, то думав… ну… що це буде принаймні в бою…
— Всі так думають, — усміхнувся Саґара.
— І я впустив дитину…
— Їй пощастило.
— Ох, так… але… розумієте, це не дає мені спокою. Це не справа гріха, але я не можу нікому, крім вас, це сказати…
— Тож кажи мені.
— Цей хлопчик… Він дуже прудко біг. Люди, що вижили тут — вони геть охляли, бо харчувалися самою водорістю, та ще якоюсь рибною малечею… Людожер був дужий, бо жер людей. А хлопчик…
— А хлопчика він підгодовував, — спокійно договорив Саґара. — Може, це був його син. Не знаю.
Кінсбі здригнувся. Це було б непомітно в кідо, якби не легеньке дзижчання сервомотору.
— В тебе дуже чутливо налаштований обладунок, синку, — сказав Саґара. — Він реагує на найменші імпульси. Це добре для бою, але сьогодні це не привело до добра.
— Я перелаштую, — погодився юнак. — Знаєте, я й досі переживаю через те, що міг би вбити хлопчика. Людожер… Я спершу злякався, бо ще ніколи нікого не вбивав, а це взагалі вийшло випадково… Але тепер… Знаєте, мені його зовсім не шкода. І коли ми вийшли його шукати… Один з нас сказав: чому б його просто не застрелити.
Саґара не став питати, хто. Він знав.
— Як це взагалі можливо, — Кінсбі поморщився. — Забути, що ти є людиною… жерти людську плоть…
— Ви самі чули тих, хто вижив, — знизав плечима Саґара. — Вони голодували ще до того, як повстали. Коли місто перетворили на концтабір — вони ледь не повмирали з голоду. А потім сталося… оце, — Саґара нікуди конкретно не показав, бо «оце» було скрізь. Місто, почорніле до кісток, здіймалося з усіх чотирьох боків, і навіть якщо заплющити очі — смертний сморід не давав забути, де ти є.
— Це не «сталося», — з раптовим запалом сказав Кінсбі. — Це вчинили.
— Так, потім вчинили оце. Коли ти живеш як людина серед людей — навіть у найскрутніших обставинах намагаєшся поводитися як людина. А коли він прийшов до тями — був один в темряві. Змучений, голодний… Мусив ховатися від патрулів Ріва, які дострілювали живих… і відчував запах смаженого м’яса…
Кінсбі вирячив очі, потім шумно ковтнув — і зігнувся у приступі блювоти. Приступ був трохи довший за сповідь. Потім з фляги, вмонтованої до кідо, Кінсбі прополоскав рота й сплюнув.
— Після того, що зробили з ним та його ближніми, — незворушно продовжив Саґара, — хіба легко йому було втримати віру в те, що він є людською істотою — і що ними є ті, кого справді перетворили на купу печеного м’яса?
— Командере, Бога ради!
— Так. Ради Господа нашого… — Саґара опустив голову на секунду. — Сподіваюся, бідолаха знайшов спокій.