Це також стосувалося розрахунку гаубиці під командуванням сержанта Матвійчука, включаючи самого Захара. Сержант викрикував команди й міркував собі. У них була машина, так, але вона була стара і постійно ламалася. Чи зможе Уляна керувати ним? Чи зможе вона в дорозі заправитися? Чи не будуть бомбити дороги? Від Умані до Польщі понад шістсот кілометрів. Чи не атакуватимуть росіяни вздовж кордону, щоб перекрити можливість транспортування постачання з Польщі, а отже, і потрапити до Польщі? Запитань багато, відповідей немає, а якщо й є, то одна похмуріше іншої. Тож він нервово кусав великий палець, недбало віддавав команди, не перевіряв якість їх виконання, а речі, не пов’язані з дружиною та дівчатами, його давно не хвилювали.
Наростаючий, пронизливий свист повернув його до тями. Він схилив голову.
Що за херня, блядь?
Овальний довгастий предмет мчав по небу на дозвуковій швидкості, залишаючи за собою шлейф гарячого повітря. Він був темно-сірим і мав дві пари коротких крил. Одного разу Захар побачив його фото в одному з ілюстрованих журналів, присвячених озброєнню російської армії.
Пані та панове, це крилата ракета "Калібр" — одна з найсучасніших систем озброєння нашого агресивного східного сусіда. Його боєголовка містила майже півтонни вибухового матеріалу.
Ракета різко знизилася й злегка повернулася, наче після довгих пошуків нарешті знайшла ціль. На секунду вона зникла з поля зору Захара. А потім над будинками з'явилася сіра грибоподібна хмара вибуху. Від вибухової хвилі йому в обличчя пішов сморід паленого, а у вухах гримів глухий гуркіт грому. Ракета влучила в розташування 4-ї бригади швидкого реагування Нацгвардії.
Ще Захар не встиг остаточно оговтатися від подиву, як підлетів черговий "калібр" і вибухнув приблизно за сотню метрів від того місця, де розірвалася перша ракета.
У зимове небо клубами піднялися два стовпи диму.
- Що це за біса? – навідник висунув крізь люк сіре від страху обличчя.
- Російські ракети, – відповів Захар, не менш здивований, але, мабуть, менш наляканий.
- Збір батарей на першому становищі, – пролунав у навушниках невиразний голос лейтенанта Кравченка. - Підтвердити.
- Перша гармата, підтверджую, – відповів Захар.
Не встигли вони навіть доїхати до пункту зосередження батареї (той баран Зайцев знову мало не влаштував аварію, ледь не врізавшись для різноманітності в іншу гаубицю), як ворог знову з’явився, цього разу ближче. Захар почув наближення гелікоптера, впізнав його як ударний Мі-24 і спочатку навіть заспокоївся. В українській авіації їх було чимало. Хлопці летять на допомогу охоронцям, все добре. Це наші. Розслабтеся.
Розслабтеся?
А що в такому разі робить велика червона зірка на корпусі?
- Росіяни! – заревів Захар, майже не знаючи, в чию адресу. На щастя, летючий танк, наповнений зброєю, не зацікавився "Чорними Воронами". Не звертаючи уваги на сіру масу гаубиць, він помчав до аеродрому. За півкілометра його темний силует засвітився буйством спалахів, ефектно контрастуючи з хмарним сердитим небом. Тонкі інверсійні сліди націлювалися до злітно-посадкової смуги та ангарів. Вибух було добре видно, незважаючи на відстань у півтора кілометра. Лише через деякий час Захар почув удар, а потім запах гару та порив тепла. Гелікоптер різко піднявся вгору. Українська зенітна артилерія прокинулася: у бік старовинного гвинтокрила вилетіла черга сяючих снарядів, але вони промахнулися й продовжили летіти в небо.
У найближчому люку знову з'явилося розгніване обличчя навідника.
- Росіяни? – недовірливо запитав він, ніби ще не почув новини про те, що війна з Росією сталася фактом, а ракети розірвалися за кілометр. - Тут?
- Вперед, – крикнув Захар, навіть не намагаючись відповісти на запитання. Він без потреби підвищив голос, Валерій ледь не оглух, коли в навушниках інтеркому від крику командира загриміло.