- Слухаю.
Толяк сказав йому. Коротко, буквально кількома реченнями.
- У Вашингтоні зараз середина ночі.
- Почалася війна. Все одно ніхто не спить.
- Ви, хлопці, з глузду з'їхали, що робите це тихо. Білий дім скальпує вас.
- Ти маєш рацію. Ми також хотіли уникнути цього без галасу.
- Що в обмін?
- Мир і тиша, кожен пливе своїм курсом.
- Ти нічого не кажеш про гарантії.
- Це правда. Але подумайте про це: якщо ви зробите те, що я прошу, навіщо мені б залежало добряче прикласти тобі до дупи?
Бронн поклав трубку.
***
- Я б подумав, що мені прикладуть велику честь, але я тебе надто добре знаю, щоб так думати, – сказав заступник начальника Прикордонної Служби, коли нарешті відповів на дзвінок. – Ти, напевне, хочеш від мене чогось? Обіцяєш мені підвищення по службі?
Малішевський засміявся.
- Навіть зараз. Хочеш?
- Господи Ісусе, що я тобі зробив? – голос співбесідника був штучно пожвавлений. У чоловіка вже півроку кожен день був судним. Ймовірно, він жив здебільшого на сигаретах, кави та піцах з морозилки. – Мені добре там, де я є.
- Хотілося б побалакати, але я поспішаю. Ви чули про останню ідею використовувати наших іглів?
Чоловік раптом став дуже обережним.
- І?
- Мені потрібні твої активи з того боку.
- Гей...
- Серйозно. Мої не встигнуть. Твої \ всюди, як мурахи. Мені потрібні фотографії або відео.
- Чого саме?
- Уявні позиції.
- Ах, так.
- Так.
- На який час?
- Без поспіху. Двадцять хвилин буде достатньо.
Відповіддю був сміх, цього разу справжній сміх.
Малішевський попрощався і поклав телефон на стільницю. На російському телебаченні безперервно крутили промову Путіна про кривди Росії та проведення триденної спецоперації з наведення порядку в Україні. Після цього пішов десятихвилинний відеоролик, на якому російських бійців гаряче зустрічає вдячне українське населення, після чого ведучий знову знайомив глядачів з роздумами Володимира Володимировича, які ті виголошував з войовничою міною.
Полковник не мав ілюзій, що його давній товариш із розвідувальної школи, нині заступник начальника прикордонної застави, зможе допомогти йому за двадцять хвилин. Прикордонна охорона мала дуже хорошу агентуру в Калінінградській області, десятки торговців, "мурах"-контрабандистів і різного роду шулерів, які в обмін на те, щоб закривати очі на їхні інтереси, надавали інформацію на теми, які цікавили польську владу. Іноді серед них траплялися справжні перлини. Проте запит Малішевського вийшов далеко за рамки стандарту. Для цього потрібен був доступ до безпечних місць, час і величезна кількість удачі. Робота день-два, результат невідомий.
Але він мусив спробувати все. Може, йому пощастить.
Хоча він на це не дуже розраховував. Він роздумував про план Б.
***
- Вогонь! — заревів Захар.
Загриміла гармата. Важка граната пролетіла над піхотою, що наближалася, і полетіла далі, нешкідливо розірвавшись за кілометр від цілі. Матвійчук вилаявся в безсилому гніві.
Гелікоптер швидко наближався і знижувався. Піхоті хана. Якщо він, Захар із Собківки, негайно чогось не зробить, всі за мить помруть. Він все ще застряг у відкритому люку. Якщо ракета, випущена з вертольота, влучить, то ховатися всередині все одно не мало значення. Броня "Гвоздики" була надто тонка, щоб витримати силу вибуху.
- Водій! – крикнув він, відчуваючи, як під навушником підіймається волосся. Здавалося, вертоліт охопив весь горизонт. – Врубай задній. І відразу ж пиздуй, скільки буде сили. Я серйозно, йдеш на повній швидкості, розумієш?
- Так точно, – відповів Валерій. Його голова теж стирчала над відкритим люком. Прищавий юнак абсолютно ігнорував небезпеку.
Почувся скрегіт. Двигун з педаллю газу до полу заревів.
Захар дивився на вертоліт, що наближався, намагаючись вгадати момент, коли пілот випустить ракети. Сам він вважав такий спосіб захисту ідіотським, але нічого іншого придумати не міг. У нього не було навіть найжалюгідніших засобів ППО, не було кулемета.
- Зараз!
Гаубиця розрила гусеницями промерзлу землю й похитнулася назад.
Чотири довгі вогняні стилети вилетіли з контейнерів, підвішених під крилами вертоліту, і полетіли в бік позиції.
Захар пірнув вниз і зачинив за собою люк вежі.
Страшний гук шокував почуття, незважаючи на те, що навушники захищали голови екіпажу. Шістнадцятитонний корпус захитався. Запах гару наповнив салон. Швидко піднімалася температура.
Захар думав, що це кінець; вони заживо згорять в цій сталевій труні, без жодної надії на порятунок. Лише через довгу пекельну секунду він зрозумів, що ніде не бачить вогню, що машина все ще їде заднім ходом на повній швидкості з ревінням двигуна, а дим і жар — це просто наслідки вибуху ракети, що всмоктуються системою вентиляції.