Тільки це було дуже давно. Тепер він навіть не намагався обдурити себе. Він відчув поколювання в животі, горло пересохло, ковтати слину було майже неможливо. Його охопило непереборне відчуття, що катастрофа швидко наближається. Йому було так само погано, як і три роки тому в Мінську, коли ґрунт під ногами піддався. Тоді його страхи і нещастя стали неактуальними: його поглинув фізичний біль, нескінченні години неймовірних страждань...
- Двійка, зголосися, – вирвав його з роздумів жіночий мелодійний голос із трубки.
- Це Двійка, зголошуюся, – відповів він, байдуже спостерігаючи за тонкою хмаркою пари, що виривалася з його рота. Київ порадував своїх жителів і гостей теплою, як на кінець лютого, погодою, але було не вище, як шість градусів вище нуля і пара иала право летіти, фізику не обдуриш.
– Статус?
– Без змін, – пробурмотів він, а потім додав через деякий час: – Маємо спізнення.
– Лише кілька хвилин, – була відповідь. – Чекаємо.
Він знизав плечима. Чоловік, який мав з’явитися на зустріч, двічі впевнювався, чи почнеться вона вчасно, а тепер сам лажав, що ніколи не було хорошим знаком. Однак Ференц не вважав за потрібне говорити про це по радіо. Команда складалася з трьох осіб, хоча мало бути вдвічі більше. Акція була імпровізована, як і все останнім часом. Відсутність людей, про яку давно сигналізував керівник закладу, у Варшаві, здається, нікого не цікавила. Швидко наближалася війна – принаймні так це виглядало з його точки зору. Тому їм довелося працювати з тими, хто був під рукою, ризикуючи помилитися. З усім цим, що відбувається, Ференц не був упевнений, чи ще комусь цікаво, що вони тут роблять.
На сходову клітку вийшов темно одягнений чоловік. Він? Не він?
- Прийшов, – почув він через деякий час. — Будь обережний, Двійка.
Дякую за пораду, сам би до цього не додумався. Він вилаявся про себе і подивився в дзеркало заднього виду. На вулиці було тихо, ні мікроавтобусів із затемненими вікнами, ні фіранок, що рухалися у вікнах, ні непоказних жінок чи чоловіків, що кружляли навколо. Що, звісно, не мало нічого доводити. ГРУ чи ФСБ ніколи не славилися своєю витонченістю, але тепер росіяни старалися більше, ніж зазвичай. Були сигнали, що обидві ці організації, які зазвичай конкурують вусмерть, відправили до Києва найкращих людей і навіть не намагаються прибити одна одну.
- Є контакт, – повідомила жінка ще через хвилину, наповнену похмурими думками.
Так що так. Якби не невелика затримка за часом, все пішло б за планом. Зустріч відбулася, і поки нічого не віщує клопотів. Досі потік інформації був без дірок, приміщення ніколи не використовувалося, Ференц сам вибрав квартиру лише три дні тому, він орендував крихітну кімнатку з кухнею поверхом нижче для цілей страхування (жінка вела трансляцію звідти), ретельно перевірив територію та можливі шляхи евакуації...
Він помітив рух у дзеркалі. Живіт стиснуло ще сильніше.
***
Двері безшумно відчинилися.
Чоловік увійшов до кімнати. Спортивна блуза від популярної мережі, розстебнута гірськолижна куртка, найкращі дні якої були давно позаду, джинси, непоказне взуття – чоловік опанував мистецтво бути непомітним. Філіп Вайман вперше в житті побачив типа наживо, але прекрасно розумів, з ким має справу - його противником був протягом багатьох років заступник начальника Управління аналізу, прогнозів і стратегічного планування ФСБ полковник Сергій Москалевич: хитрий, добре навчений і безжальний.
- У мене не було хвоста, – без передмови оголосив прибулець. Його російська мова була вільною, зрозумілою, навіть мелодійною. Він не питав про особу господаря. Йому не довелося. Обидва були готові до зустрічі.
- У вас його не було, – погодився Вайман. – Ми стежили.
- Сподіваюся, ви праві.
- Ви надто важливі для нас, щоб я міг це пропустити. – Вайман намагався звучати об’єктивно.
Росіянин, здавалося, не слухав. Він швидким кроком пройшов до вітальні. Окинув поглядом салон, трохи затримавшись на опущених жалюзі.
- Спочатку кілька правил, – сказав він, змінюючи тон. Він був спокійний, але очі залишалися настороженими. Йому було років п’ятдесят, волосся з невеличкими слідами сивини, струнка фігура та сурове, обвітрене обличчя. Він виглядав як людина, яка активно проводить час на свіжому повітрі. – Ми зустрічаємося тільки на моє прохання. Ти не ініціюєш контакт. Я розмовляю лише з тобою, більше ні з ким. Иісце визначаєш ти, але я його акцептую.