- Побачимо.
- Повторюю: інакше можна забути про будь-яку співпрацю. Я теж хочу щось від вас.
Балицький ворухнувся.
- Це дуже цікаво.
- Мені потрібна достовірна інформація про те, звідки росіяни взяли наші бойові дрони.
- Ти торгуєшся?
- Здається, у мене немає іншого вибору.
Балицький глянув на генерала, але вираз обличчя того було важко прочитати.
- Припустимо, ми можемо обговорити цю тему, – заявив він.
- Вважайте, що завдяки нашій інформації вдалося запобігти двом атакам. Ваш президент живий.
- Ваш теж. Ви діяли у власних інтересах.
- Сталося так, що це спільний інтерес.
- Так, – несподівано погодився Балицький. - Гаразд. Ми не будемо тиснути на вас, щоб ви розкрили джерело, хоча було б набагато легше, якби ми могли поговорити з ним самі. І друга хороша річ: коли ми щось дізнаємося про ваш дрон, ми вам повідомимо.
- Підходить.
Балицький уважно подивився на нього.
- Ми вважаємо, що все ще існує загроза замаху на нашого президента. Росіяни напевно підготували кілька сценаріїв такої атаки. Ми хочемо знати про інші диверсійні групи, не обов'язково тільки в Києві. Ми хочемо знати про можливі подальші напади на наших вищих урядовців та критичну інфраструктуру. І, звичайно, по можливості, про російських агентів серед нас.
"Чи то вам хочеться знати все про все", — подумав Ференц, "мало даючи натомість". Так діяли українці, він звик до цього. Коли він чи Вайман протестували, Холиченко чи його шеф гасили їхню опозицію аргументом, що коли справа дійде до справи, вони, а не поляки, заплатять кров’ю за кожну зроблену помилку чи навіть брак інформації. В умовах переважної переваги російської армії, що збирається на кордонах, важко відмовити такому аргументу в дещиці раціональності.
– З цим можна погодитися, – заявив Ференц. – Усе, що ми дізнаємося і що стосується вас, одразу потрапить на стіл полковника Холиченка.
Етап 10
- Ти швидко вправився, – сказав Кшептовський.
- Я маю прямий доступ до інформації, – серйозно відповів Толяк. Його було важко чути. За останні кілька годин якість сигналу мобільного зв'язку значно погіршилася. Голос то затихав, то щось тріщало, наче хтось висипав попкорн на гарячу олію. – Я думаю, ви можете мати рацію.
- Бо?
- Він був на лікарняному з дуже конкретної причини.
- Мені цікаво.
Толяк говорив кілька хвилин. Кшептовський кинув записувати. Йшлося не про деталі, а про зведення фактів. Вони могли б стати вагомими непрямими доказами провини Ференца. Але вони з таким же успіхом могли вказати ні на що конкретне. Вони були хорошою відправною точкою, але потребували перевірки.
- Подивимось, – заявив він. – Де ми можемо його знайти?
- Він спілкується з українцями. Ті, мабуть, його лають за ранкову стрілянину. І за джерело інформації про атаку. Що, мабуть, одне й те саме.
- Штаб-квартира СБУ?
- Ви повинні знайти його там.
- Розумію.
- Президенти скоро мають закінчити. Коли вони підуть, ви можете йти.
- Зрозумів. Нам знадобиться обладнання.
- Що саме?
Він йому сказав.
- Не біда, – почув він у відповідь. – У вас є в наявності.
Свій візит у Києві вони розпочали з відвідин однієї з компаній, яка спеціалізуються на оренді невеликих складських приміщень. Вона мала перевагу в тому, що запевняла безпеку і ні про що не питала. Толяк, який виступав як представник польської харчової компанії, орендував найменше, чотириметрове приміщення. В ньому було створено склад для обладнання та припасів, необхідних для виконання місії.
- Гаразд.
Кшептовський відклав апарат і подивився на Кіку.
- В нас є тема, яку треба владнати.
І доповів їй, що він дізнався.
- Принаймні є відправна точка, – прокоментувала та. – Їдемо на склад.
Пролунал сигнал вхідного повідомлення. Президенти завершили зустріч.
***
Толяк у напрузі спостерігав за прощанням політиків. Воно було надзвичайно сердечним, далеко за межами дипломатичних стандартів, наче троє чоловіків були групою друзів, які збиралися надовго розлучитися. Машини терпляче чекали, готові їхати в аеропорт.
Якщо щось мало статися, то воно станеться зараз.
- Тиша? – запитав Толяк.
- Тиша, – підтвердив один із операторів дрона.
Телефонний дзвінок. Вятрович. Він подумав, чи відповідати. Прощання політиків тривало й тривало. Їх було видно, як муху на стіні. Однак, дзвінок відібрав.
- Повідомляється, що російська авіація в Білорусі прогріває двигуни. Українці бояться якоїсь провокації в повітрі. Або просто нападу, - сказав Вятрович. – Служба державної охорони рекомендує повертатися автомобілем.
- Розумно, – без вагань сказав Толяк. Він постійно читав звіти, які надходили. Ситуація погіршувалася з кожною хвилиною. Російська армія була готова до наступу. Пілоти сіли в машини. Незважаючи на всю небезпеку повернення до Польщі автомобілем, Толяк годину тому дійшов висновку, що з усіх поганих рішень це найменш погане. П'ятсот п'ятдесят кілометрів, які розділяли президентський кортеж від Києва до кордону, за вмілої їзди та незважаючи на стан українських доріг можна було подолати за шість, а може, й п'ять з половиною годин. – Литовці згодні?