Захар скривився. Командир ескадрильї майор Мельник, відомий як "Старий", щодня скликав людей на інструктаж. Проблема в тому, що нічого з того інструктування не вийшло.
- Може, про техніку розповість, — буркнув сержант.
Кравченко поплескав його по плечу.
- Про техніку не турбуйся, – сказав він. – Немає техніки – немає війни.
Ця заява, яку він вимовляв при кожній нагоді, була кредо лейтенанта. Якщо нам не буде з чого стріляти, вони нас не кинуть у бій, правда? Так що краще тільки у пана Бога за пазухою, а тут ще й ми, резервний артилерійський дивізіон 4-ї бригади швидкого реагування Нацгвардії, який якийсь любитель поганих історичних романів назвав Чорними Воронами.
Захар турбувався, і не з приводу дурного імені. Звичайно ж, він хвилювався. Він знав, де вони стоять і які їхні обов’язки. Він знав, що як тільки все почнеться, вони можуть опинитися на передовій. Він розумів це, дивуючись, як інші не можуть цього зрозуміти. А як не було техніки, то її немає й досі, і нічого не анонсує змін у найближчому майбутньому. Що гірше, він не бачив навколо себе людей, які хотіли б покращити цей стан речей.
Чорні ворони. Яка бойова кодова назва. Шкода, що нема з чого стріляти.
Все це не містилося у голові.
Він ще раз зітхнув і важкими кроками пішов за лейтенантом Кравченком на інструктаж, який пройшов саме так, як передбачав сержант Захар Матвійчук.
Старий представляв офіційний оптимізм. Говорив коротко, лаконічно, без суті і строго за вказівками зверху. Це був типовий приклад старої школи. Він закінчив військову освіту за часів Горбачова, коли Радянський Союз був у занепаді, але все ще існував. Незважаючи на це, він був риторично дуже прозахідним, вихваляючись при кожній нагоді, що брав участь у курсах, організованих американцями, хоча у Захара склалося враження, що він мало чому навчився на них, а розмови про нові стандарти були лише розмовами та димовою завісою для добрих, старих, перевірених в більш ніж одному гарнізоні звичок, розташованих десь в чорній дірі. Структура команд вертикальна; так було завжди і таким має залишатися. Багато офіцерів української армії не бачили сенсу щось змінювати, керуючись простим правилом: якщо в штабі чи вищому командуванні є мудрі голови і вони ставлять завдання, навіщо вигадувати своє? А якщо не вийде? Хто тоді відповідатиме?
Тому, звісно, слова майора мало що значили. Гаубиці прийдуть, а як же, скоро прийдуть. Відразу ж після ремонту, зі свіженькою фарбою. І командні машини, і боєприпаси, і нові артилерійські радари, і взагалі все, що можна і чого не можна вимагати. Захар думки не висловлював, але свою справу знав. Вони прийдуть, саме вчасно. Вони були резервним підрозділом Нацгвардії, резервом резерву. Все вони отримували в останню чергу. Дурного взуття менших розмірів не могли допроситися. Отримали майже нові автомати АК 74, але боєприпаси для них, соромно сказати, були такого ж калібру, як і для АК 47. Хтось із логістики поміняв четвірку та сімку. Після тижня скандалів патрони забрали і дали правильні, але ж відповідальні лаялися як шевці і виглядали серйозно ображеними. Що ж, у цієї команди були пріоритети. Інші сміялися з цього, але Захару було зовсім не до сміху. Він відчував те саме, що й тоді, вісім років тому, в іншій частині країни, під Дебальцевим. Тоді все закінчилося погано, а тепер, як він боявся, це може не закінчитися добре. Різниця в тому, що Дебальцеве далеко, на Донбасі, за вісімсот кілометрів. А зараз вони під Києвом, майже в передмісті. Без Дебальцевого і взагалі всього Донбасу Україна може вижити – важко і зі скреготом зубів. А без столиці? Без мозку держави? Хто дасть гарантію, що армія буде воювати, коли голова відпаде від тіла? Ну, власне. У своїх мотивах Захар не сумнівався, але в інших не був впевнений.
Коли майор нарешті дозволив їм розійтися, Захар вийшов із готелю на холодний лютневий вітер, запалив цигарку й подивився на північ. Рев літака, що злітав, донісся до нього за три кілометри і викликав гучний брязкіт вікон. Аеропорт Антонова жив цілодобово. Важкі військові літаки злітали і сідали кілька разів на годину. Повідомлялося, що американці та британці оживили постачання обладнання. Ходили чутки, що "Жавеліни" і NLAW'и, коли дійде до діла, зроблять чудову роботу. Захар вірив на слово, але переконуватись зовсім не мав бажання. Він би волів, щоб війни зовсім не було. Він хотів повернутися до Уляни та дівчат.
Він озирнувся. Чисті, рівні вулиці, чисті, гарні будинки. Доглянуті сади. Буча стояла тиха й сонна. Більшість людей уже повернулися з роботи, з Києва, забрали дітей зі школи. Гарне місце. Приємніше за Собківку. Багато вілл мало приватну охорону, часто укомплектовану ветеранами спецпідрозділів, похмурими типами, з якими навіть не поговориш. З точки зору Захара, тут жили тільки багаті люди.