Його серце шалено билося, але руки залишалися спокійними. Ференц озирнувся. Двері квартири забезпечення були трохи прочинені. Йому здалося, що він щось почув. Шерех. Можливо, стогін.
Стогін.
Він обережно відчинив двері.
Прямо з кімнати долинало важке, хрипке дихання людини, яка бореться за своє життя.
Кількома тихими кроками перетнув коридор.
Жінка лежала на спині, придавлена тілом нападника. Лезо великого бойового ножа було в кількох сантиметрах від її лівого ока. Обидві руки жінки обхопили зап’ястя чоловіка. Вона намагалася вдарити коліном по ребрах, але нападник знав, як битися на землі. Він послаблював удари, правильно розташувавши своє тіло, зосередивши всю свою увагу на тому, щоб зламати захист жінки.
Здавалося, у неї залишилося небагато часу.
Ференц підскочив; нападаючий занадто пізно зрозумів, що йому загрожує небезпека, і спробував відкотитися, але Ференц вже був поруч. Він розмахнувся і вдарив стволом глока. Розбита вилиця тріснула, нападник верещав і намагався вдарити його прямо, але не вдалось, бо в ту ж мить жінка вдарила його ліктем по голові. Удар не мав потрібної сили, але досяг мети і відвернув увагу людини з ножем. Ференц знову розмахнувся. Цього разу ствол влучив у скроню. Очі чоловіка помутніли. Він слабшав. Ференц вдарив його ногою в обличчя.
Зловмисник завмер.
Ференц нахилився, вийняв у нього з руки ніж, а з кобури на стегні — пістолет і затягнув мляве тіло під радіатор. Двома парами одноразових наручників прикував нападника до труби, і вперше добре на нього подивився. Тип був добре складений, але в нього було ніяке обличчя, яке не можна було запам'ятати.
Ференц обернувся.
На цей час Лєна вже змогла встати. Насправді, її ім'я було Дорота Мокржицька, але мало хто знав її справжнє ім'я. Вона приїхала до Києва лише тиждень тому, але Ференц добре познайомився з нею раніше, і йому дуже сподобалося з нею працювати. Розумна та кмітлива, вона мала шість років досвіду роботи в цій галузі та феноменальну здатність втілюватися у різноманітних персонажів. Вона могла виглядати переконливо як у вечірній сукні та на високих підборах, так і в жебрацькому лахмітті. Так само легко вона перетворювалася на красуню з класичними рисами обличчя та великими виразними очима, як і на огидну, брудну наркоманку зі зламаним носом, яка продає своє зруйноване тіло за порцію героїну.
Вона розмовляла російською, українською та білоруською мовами без іноземного акценту і за роки служби знайшла багато корисних контактів. Офіційно її направили як зв’язкову Головного управління поліції України. Тільки Вайман знав її справжнє завдання. Ференца все одно це не дуже цікавило. У нього вистачало власних проблем. Дружина хотіла розлучитися і заповідала, що він запам'ятає це на все життя. А тут він мав роботу, якої не побажав би й найгіршому ворогу.
- Жива? - запитав він.
Лєна розтерла горло.
– Сучий син застав мене зненацька, – пробурмотіла вона, в очах її спалахнуло щось схоже на збентеження. Вона нахилилася й підняла з підлоги пістолет, з якого не встигла вистрілити. - Ходімо.
Вони вийшли з квартири. Нещодавно відремонтовані сходи пахли фарбою і були доки що порожніми. Намагаючись бути якомога тихшими, вони пройшли наступний поверх.
Гук стряснув кам'яницею. Один, другий, третій.
Одразу потім ще одна черга пострілів, інша, вища, ніби більш нервова.
І відповідь першої зброї, подвійна. А потім ще кілька пострілів, з іншим звуком, більш приглушеним.
"Лебедєв", раніше "удав", тепер "глок", підсумував Ференц. Його здатність розпізнавати тип зброї за звуком, який вона видає під час пострілу, завжди здавалася йому мистецтвом заради мистецтва, непотрібними знаннями, що займали пам’ять.
Але тепер ця інформація йому дещо підказала. Вайман користувався "глоком". "Лєбєдєва" та "Удав" любив російський спецназ. Першими стріляли росіяни, останніми – "глок".
Що не обов’язково давало правдиву картину ситуації.
Тиша дзвеніла у вухах. Ференц підняв пістолет на рівень очей, стиснувши руками рукоятку. Він ішов, злегка підігнувши ноги, і його серце калатало так сильно, що він чув, ніби воно вискакує. Лєна трималася позаду; вона прикривала йому спину. Під ногою скрипнула дошка.
Ференц намагався заспокоїти дихання. Обережно, поетапно, щоразу трохи більше нахиляючись (викладачі тактичного курсу присвятили цілу окрему групу вправ, щоб втовкмачити учням, як правильно входити в приміщення, де може бути озброєний супротивник), він подивився в коридор.
Нікого.
Він нібито почув шелест. Водночас відчув, як у його кишені на стегні завібрував мобільний телефон. Він проігнорував його. Ствол глока видзьобував простір.